Сб. Гру 31st, 2022

Одним із найгучніших українських фільмів цього року став «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, кримінальна драма, дія якого розгортається напередодні української Маланки.


І як тут не згадати про його ж таки документальну «Красну Маланку»? Поринути в світ українського традиційного карнавалу, хоч би й в кіні, – що може бути краще, щоб хоч на хвилю скинути з себе воєнну жалобу? Впевнено рекомендуємо до перегляду, а заодно розповідаємо про фільм.

Красна Маланка: світ українського карнавалу

«Красна Маланка»
Режисер – Д. Сухолиткий-Собчук
Гол. оператор – О. Лєбєдєв
У фільмі знялися: Антон і Микола Плешка, Георгій Ілліч, Ілля й Іван Ілліуци та ін.
Національна кіностудія ім. О. Довженка, 2013 р.
Людське життя – чергування буднів і свят. Причому подекуди переплітаються вони настільки щільно, що самі будні можуть видаватися лише підготовкою до Свята. Життя села крізь призму однієї річної події – це і є «Красна Маланка», святкування Маланки в селі Красна (офіційна назва – Красноїльськ).

Це свято (за християнським календарем – св. Меланії) припадає на Новий рік за старим стилем, себто на ніч з 13 на 14 січня. Либонь, найяскравішим елементом (принаймні візуальним) тут є рядження, от і відоме воно передусім як «український карнавал». Дмитро Сухолиткий-Собчук знімав фільм кілька років; зафільмовано не одну Маланку, а чотири. Втім, про це здогадається далеко не кожен глядач: дійства різних років поєднані настільки органічно, що на екрані зливаються в одне, у такий собі узагальнений образ, «ідею». Причому осягнути її ти маєш сам, адже «глосарію», послідовної оповіді тут немає; замість авторського коментарю – розповіді учасників, що радше не пояснюють, а доповнюють кадри підготовки та самої події. Фільм-спостереження показує її «зсередини», вводячи глядача в саме тіло карнавалу гостем, стороннім спостерігачем. Який повсякчас відчуває: побачене – лише невелика частина «космосу» свята. Натякає на це вже побудова стрічки: це кілька новел, що показують окремі важливі фрагменти цього світу. Маски, що їх майстер виготовив тисячі, жодного разу не повторившись; комендант – розпорядник свята; центральні образи – ведмеді-«урси», костюми яких в кожному куті шиють по-своєму; цигани з величезними дерев’яними булавами «вашуками»… Варто відзначити: Красна – село, де мешкають етнічні румуни, що зберегли свою мову (румунська переважно звучить і в стрічці) та традиції. Чого варто повчитися й українцям… Саме ж свято є синтезом української, румунської та навіть німецької культур.
Це відкриває ще один вимір картини: нагадування, що Україна – не лише українці, тому настільки важливим є звернення до популярної й актуальної нині теми мультикультуралізму, краси етнічної мозаїки. Також знайшлося у фільмі місце і для соціальної, історичної, політичної проблематик. Наприклад, у розповідях учасників ще «радянських» дійств чимало місця відведено історії боротьби місцевої влади зі красноїльським карнавалом. І цілком несподівано ця тема набула гостроактуального забарвлення: колишній сільський голова, заслужений учасник війни з народними традиціями, вийшов з квартири у футболці із символікою Партії регіонів… І вже типова сучасна проблема – заробітчанство. На заробітки їздять чимало селян, але всі вони обов’язково приїжджають додому у ці дні. Саме це свято, центральна точка краснянського календаря, стає символом єднання суспільства в прямому сенсі цього слова.
Фільмовий матеріал напрочуд виграшний – барвиста традиційна культура, ще й у фантастичних карнавальних формах. Кольорами, здається, грає навіть чорно-білий «пролог» – святкова процесія, на екрані подібна до ожилої світлини (художній прийом і водночас свого роду «знак документальності»). А вже в наступних епізодах Маланка розцвічується всіма дарованими природою та індустрією тонами, від золотавих солом’яних до рожевих, блакитних, зелених і т. д. Знаковим у цій гамі є румунський триколор. Одна з причин нелюбові радянської влади до свята, в якому відбувається перехід з простору етнічного у простір національного («Станемо, брате, на румунській землі», – співається в «Урсі», одній з ключових тут ритуальних пісень)…
Крім того, те, що об’єктом є національна меншина, вносить легкий присмак екзотики, новизни. Але головне – це гіпнотичне відчуття дотику до чогось архаїчного – і водночас живого, сучасного. Обряд навіть не втратив своїх соціальних функцій: участь, особливо в ролі організатора-«коменданта», безпосередньо пов’язана з правом на одруження. Недарма у захоплено-зачудованих відгуках на фільм повсякчас звучить магічне слово «ініціація»… Це щось прадавнє, таємниче, далеке (хоча з новітніми її формами ми зустрічаємося чи не щодня, рідко це усвідомлюючи). І в той самий час – ось воно, живе і, попри всю свою давнину, цілком сучасне.
Автора фільму, Д. Сухолиткого-Собчука, ця святкова традиція зацікавила зокрема як зразок карнавальної культури на українських теренах. Карнавал – то такий собі «світ навпаки», тимчасове скасування табу, перевертання усіх суспільних цінностей, відносин. І разом із тим – символічне знищення світу задля його оновлення, тобто парадоксальне збереження загального устрою через його руйнування. І в цій руйнаційно-світотворчій функції Маланки може ховатися ще одна, вже неусвідомлювана, причина нелюбові до неї влади. Ритуал мислить категоріями, далекими від державно-адміністративних: останні передбачають встановлення «свого» ладу та рух у заданому напрямку, у той час як ритуал – це «одвічне повернення», щорічне помирання та відродження, незалежне від хвиль політичного життя. Отже, фільм стає живою ілюстрацією до тези: влада плинна, народ і його культура – вічні.
Завершується стрічка сценою «космотворчою»: родина Майстра масок будує новий, на зміну згорілому, будинок. І щороку творитимуть у ньому нові чудернацькі личини-сутності, щороку з’їжджатимуться з усього світу красняни, демонструючи єдність громади. І знов і знов у ритмі Карнавалу помиратиме і відроджуватиметься рік…

Опубліковано в журналі “Кіно-Театр”, №2, 2014.

Підписуйтесь на наш фейсбук, твітер, телеграм.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *