Пн. Січ 30th, 2023

В останні місяці мотив «Червоної калини» можна почути не тільки в Україні. І скрізь, де він лунає, він нагадує про відчайдушну боротьбу нашого народу за волю.

В тому, що цю пісню тепер знають у світі, безперечно, є заслуга наших митців та їх колег з інших країн. Але вона щось символізує лише тому, що цілі покоління українців співали її, йдучи на смерть. І співають сьогодні.

Коли я був зовсім маленьким, батько наспівував мені «Червону калину». Це було на початку 80-х. В дитячому садочку (російськомовному, бо який ще садочок міг бути у Києві?) мене вчили зовсім інших пісень, наприклад: «Союз нєрушимий рєспублік свободних …». У батьковій «Червоній калині» слова дещо відрізнялися від відомих нам. Там «наші козаченьки» йшли визволяти «братів-українців» з «ворожих кайдан».

Звідки він її знав — це наша сімейна загадка. Тоді, в дитинстві, я не розумів, що це за пісня, потім забув про неї. А коли прийшов час поцікавитись, то злісна хвороба Альцгеймера стерла всі батькові спогади про це. Батько походить з Дніпропетровщини, яку краєм Січових Стрільців точно не назвеш (правда, місцеві краєзнавці стверджують, що у 1917-1918 роках підтримка Центральної Ради була там дуже сильною, та й Січові Стрільці бували недалеко). Але я скоріше ставлю на Далекий Схід, куди батько потрапив після розподілу у технікумі. Він провів там не один рік і бачив цілі села, виселені з Західної України.

На багато років я забув про батькові співи. Бувало, чув «Червону калину» і в 90-х, і на початку 2000-х, але дитячі асоціації майже не прокидались.

Згадалось, як я чув «Червону калину» у дитинстві, коли вперше дивився фільм «Нескорений» Олеся Янчука. Тоді задумався про те, що батько свідомо або ні передавав мені український код, який виявився сильнішим за всю радянщину, нав’язану у дитячому садку та школі.

По-новому я почав ставитись до цієї пісні, коли занурився в історію Січових Стрільців. Як режисер, намагався усвідомити, що відчували молоді хлопці, які в 1914 році зголосилися воювати за Україну. Країни цієї немає на мапі, її землі поділені між могутніми імперіями, володарями світу. Армія, до лав якої вони добровільно вступають, забороняє їм присягати на вірність Україні. Та й скільки їх? Кілька тисяч. Коли поневолювачів — десятки мільйонів.

Але ж вони вірили! І хоча перші роки їх боротьби не давали жодних підстав для оптимізму, проте історія показала їхню правоту. І вже в 1917 році багато з тих, хто вижив, опинились в українському війську, яке боронило українську землю, з українським урядом на чолі.

Звичайно, не можна казати, що наша незалежність — це тільки їх заслуга. Сотні тисяч інших українців зробили внесок. Але завдяки своїй вірі саме Січові Стрільці опинилися в потрібний час у потрібному місці і були готові діяти. Якби не вони, можливо, у найкритичніший момент січня 1917 року українському уряду не вдалося б встояти. І історія боротьби за волю сторічної давнини закінчилася б значно раніше і значно трагічніше.

А це дало б нам значно менше шансів отримати незалежність у 1991 році і втримати її зараз. Як це сталося у наших сусідів з Білорусі.

От вогонь цієї віри в те, що Україна буде вільною, і виражає «Червона калина». Хоч яким страшним був день 24 лютого, але можна було вірити в перемогу, бо у нас була армія, а у неї за спиною — країна. А у хлопців, які співали її в 1914 році, не було нічого, окрім бажання це все створити.

На основі спогадів та документів я спробував узагальнити бачення українців початку ХХ-го сторіччя у романі «Циндао-Відень-Київ», і ось фрагмент, присвячений «Червоній калині»:

Чоловік дістав якусь теку і почав перебирати папірці:
— Ось, знайшов: «Я, ім’я, прізвище, Український Січовий стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь».
— То це була присяга проти Австрії?
— В жодному разі! Це була присяга Україні, вояками якої себе вважають Січові Стрільці.
— Але ж австрійський уряд неприхильний до нас, я чув про репресії проти цивільного населення Галичини…
— Так. Ви маєте рацію. Обидві імперії, що поділили українські землі, з пересторогою ставляться до національного руху. Питання, кого підтримати в разі збройного конфлікту між ними, неодноразово обговорювалось українськими політиками. У грудні 1912 року відбулося зібрання представників наших політичних партій, і було прийнято рішення на користь Австро-Угорщини. Ми бачимо, що на сьогодні воно виглядає правильним, попри всі конфлікти та проблеми. В цій імперії ми маємо своїх послів до сейму, можемо провадити культурницьку діяльність рідною мовою, маємо політичні партії, нарешті, вперше з часів Івана Мазепи маємо українську військову формацію. І, головне, в разі поширення влади імперії на інші українські землі можемо боротися за національний характер цієї влади! Маємо австрійських політиків, з якими можна про це говорити. А якщо вдасться захоплену іноземними панами землю повернути у руки селянства — отримаємо значну економічну базу для національного руху. Тоді на всій великій Україні вдасться те, про що казав поет: «Ми здобудемо землю і волю, і загоїмо рани віків!» .
— Але чи давав австрійський уряд хоч якісь обіцянки українцям?
— Ні, ніяких обіцянок не було.
— Тоді на що ви розраховуєте?
— Враховуючи більш-менш рівні сили сторін, війна ця виснажить їх до краю. Тоді вони стануть залежними від бажань тих, хто бореться в їхніх лавах. І коли прийде час для облаштування європейського майбутнього, треба, щоб українські політики чітко висловили прагнення нашого народу, підтримані власним військом, за спиною якого буде стояти широка народна маса. Тож ми маємо показати, що Січові Стрільці є найкращими у військовому плані, водночас із тим, боротися за збільшення їх кількості і пропагувати ідеологію самостійної України серед усього нашого населення.
— Але ж це не гарантована перемога…
— Так, це боротьба. І від того, як ми її проведемо, залежить доля нашого народу.

Проводжаючи хлопця до дверей, Володимир Старосольський дав йому аркуш паперу з текстом та нотами.
— Ось вам на дорогу пісня, яка стала дуже популярною серед стрільців. Вона значною мірою відображає їхні прагнення і бачення ситуації.
Вони тепло попрощалися, і Олександр пішов. Дорогою він вчитувався в слова:
«Гей у лузі червона калина похилилася,
Чогось наша славна Україна зажурилася.
А ми тую червону калину підіймемо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!»
Як добре придумано! Це дійсно образ, який будить серце. Першим яскравим спогадом Олександра було вікно його дитячої кімнати, за яким завжди виднілася гілка калини. З тих пір її червоні ягідки нагадували йому все найкраще, що було в дитинстві: ніжну усмішку матері, сильні руки батька, щастя від того, що тебе люблять…
У Львові калини біля дому не було, але мама часто приносила її звідкись, і вона стояла у вазі в вітальні. Така вона, ця калина: її ніби не помічаєш, але вона завжди поряд…
Хлопець читав далі:
«Машерують наші добровольці на кривавий лан,
Визволяти наших українців з московських кайдан.
А ми наших братів-українців визволимо,
А ми нашу славну Україну, гей-гей, розвеселимо!»
Ось вона, відповідь на те питання, яке мучило його ще в Китаї! Навіщо воювати? За чиї інтереси боротися? А все просто! Треба зробити так, щоб жоден українець більше не страждав, як його батько. І для цього йдуть «добровольці на кривавий лан». Тоді не зможе більше іноземний поліціянт чоботом штовхати українських дітей, як це відбулось із ним. Тепер зрозуміло, чому він роками бачить той самий сон. Він має невиплачений борг, і саме в ці дні є можливість разом з іншими зробити те, що він не міг зробити у далекому 1906 році, коли був безсилим перед імперською машиною гніту. Зараз він виріс, і народ виріс, і дивиться на поневолювачів вже не знизу вгору.

Надихнуло на написання цієї сцени виконання «Червоної калини» Тарасом Компаніченком.

Зараз продажу календар “Пісні Української революції” на 2023 рік.

Весь прибуток від продажу календаря через сайт та соцмережі KІЛok.art піде на допомогу ЗСУ.

Підписуйтесь на наш фейсбук, твітер, телеграм.

Замовляйте роман «Циндао-Відень-Київ»


[1] Олександр Олесь. «Присвята Українському Січовому війську»

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *