Пт. Жов 7th, 2022

Всеволод Петрів (Богдан Іванько)

Всеволод Петрів (Богдан Іванько)

Всеволод Петрів, полковник Царської армії родом з Київщини, начальник штабу 7-ї Туркестанської дивізії під час І світової війни. Згодом очолив український полк ім. кошового отамана Костя Гордієнка, за часів гетьмана Скоропадського перебував на різних посадах, очолював Житомирську юнацьку школу, Північну дивізію, Волинську групу, Військове Міністерство, був начальником Генерального Штабу. Всеволоду Петріву довелося бути свідком багатьох політичних інтриг, збирати про них інформацію, одначе остерігатись активної в них участі.

Сьома Туркестанська дивізія, начальником штабу якої Петрів був під час І світової війни, займала найбільш глуху лісову закутину, так звану «Налібокську Пущу» площею близько тисячі квадратних км між Німаном та Березиною. Знаково, що на фоні переважаючої пихатості та зарозумілості старшин Петрів мав хороші стосунки з рядовими солдатами. Після початку революції останні часом зверталися до нього за порадою, як до свого земляка. Можливо тому, Всеволод Петрів був обраний до дивізійного комітету Туркестанської дивізії та, як пише він сам, «поважно поставився до своїх обов’язків, не приєднуючись до жодних зі старшинських груп і залишився в комітеті аж до відокремлення Українців від III. Сибірського корпусу». Будучи змушеним брати участь у діяльності комітетів та в корпусних й армійських з’їздах, Петрів добре знав настрої нових керуючих військовим життям установ, які себе вважали поручниками «Савєта салдатскіх і рабочіх дєпутатоф» (правопис Петріва – авт.).

Він взяв активну участь у формуванні окремого українського полку, що було сприйняте керівниками як від Тимчасового Уряду, так і від революції з великим негативом. Ось що про це пише сам автор: «В той час загального розкладу тільки ще Українці творили виїмок; в них не було ще тоді поділів, які губили російську армію; вони ще тоді уявляли собою єдиний національний колектив; їх старшини з відразою ставились до всяких «офіцерських союзів» і працювали тільки в своїх українських гуртках за одно зі своїми рядовими і тільки ця їхня національна єдність була для одних більшовизмом, для інших контрреволюцією». Утім, Всеволод Петрів активно заявляв про свою національну позицію, він відмовився від посади начальника дивізії, мотивуючи це тим, що «як громадянин України, не може без згоди існуючого правного українського уряду приймати верховодства в російській армії і тому зрікається не тільки посади начальника дивізії, але й становища начальника штабу, яке я дотепер займав». Після цієї резонансної заяви Петрів працював в українській раді, штабі дивізії як технічний працівник, корпусному комітеті, де не вистачало кваліфікованих людей. Будучи у зв’язку з цим змушеним багато їздити уздовж фронту, Петрів був живим зв’язком між всіма українськими частинами, яким керівництво перекривало доступ до інформації.

Через нестачу кваліфікованих кадрів серед революційного військового керівництва, Всеволоду Петріву довелося як експертові (технічному референтові) взяти участь у мирних переговорах з німецькою стороною делегації Комітету 7-ї Туркестанської дивізії. До речі, наявність серед працівників Генштабу українця щиро здивувала німців, керівництво яких здебільшого вважало українську ідею вигадкою.

Після того, як ситуація на фронті стала критичною для українських частин Всеволод Петрів разом зі створеним полком ім. Костя Гордієнка з боями пробивався на Україну, де взяв активну участь у придушенні Арсенальського повстання у Києві. Фактично полк Петріва був однією з небагатьох добре організованих та навчених українських частин, на які могла покластися Центральна Рада. Хоча не завжди сам Всеволод Петрів підтримував дії Українського Уряду. Він був одним з тих, хто з власних спостережень та спілкування з селом і рядовими вояками добре розумів ситуацію, що склалася в Україні. Ось як описує її автор спогадів: «Так тяжко було собі уявити, що вдасться з таким пасивним затурканим народом зробити щось у напрямі відбудови його державності, відсутність почуття всенародної спільноти загально національних інтересів була в той час так велика, що в людини падали руки, а підтримувала її інтуїтивна лишень віра, яку відчували ми в селі до своєї української влади, інтуїтивна приязнь до своїх військ, «по селянськи» балакаючих, яку ми віднаходили скрізь і завжди в наших тяжких мандрівках по «нашій, не своїй землі». Села коло Києва, з якими я мав тоді чимало зв’язків, бо як прибічник територіально міліційної військової системи, ще з передвоєнних часів, я використав дозвіл царської влади мати у війську 25% територіальних новобранців, щоби зробити спробу хоч частинного усуспільнення війська. Тому я, командуючи сотнею (для цензу як старшина генштабу) в Києві, нав’язав тісні зв’язки з родичами своїх територіальних вояків, щоби зробити для них військо не таким уже чужим та ворожим».

З доукомплектованим у Києві після союзу з німцями, який, до речі, зрозуміли та підтримали далеко не всі його вояки, кінним полком ім. Костя Гордієнка Всеволод Петрів пройшов у боротьбі з більшовиками всю Україну. Цікаво, що за вмілого керівництва Петріва, не зважаючи на постійні бої, склад полку лише зростав. Вже з Хоролу виступала в похід, «поблискуючи новенькою зброєю, красуючись, на гарних конях, в нових чудових шапках, вже цілком показна частина в силі чотириста людей з гарматами, скорострілами, возами, засобами зв’язку, за якою торохкотять моторами два легкі і три вантажні авто, – та ще системи «Пежо», на височезних колесах, які мають можність зручно долати перешкоди поганих шляхів».

Зі своїм полком Петрів дійшов до Криму та навіть уклав угоду з Кримсько-татарським республіканським урядом, про що повідомив українське керівництво. Але останнє, на жаль, не зуміло вчасно зорієнтуватися і використати здобутки полку. Після поразки армії УНР Всеволод Петрів був інтернований у Польщі.

Вікторія Скуба за матеріалами Всеволода Петріва

Поділіться цим у...