Для людей, які жили в Україні до 2014 року, природнім є те, що держава та її інституції, часто-густо ставилися байдуже, а то й негативно, до усіх пов’язаних з Україною питань. Що поробиш, колоніальний спадок…
З початком нинішньої війни все почало змінюватись.
І от стало відомо, що Тарас Компаніченко та «Хорея козацька» отримали Шевченківську премію.
Коли восени я дізнався, що їх номіновано, то не сумнівався: вони її отримають.
Не тому, що мав якусь втаємничену інформацію: я не знав (і досі не знаю) ні склад комітету, ні правила присудження. Але я знав, що це буде справедливо. Я знав, що наше суспільство має величезний моральний борг перед тими, хто роками боровся за збереження нашої країни, її історії та культури. Це стосується як нинішніх захисників України, так і попередніх поколінь борців за волю.
І тут постать Тараса Компаніченко та його чин є дуже важливими.
Під час визвольної боротьби 1917-1921 років не існувало ані телебачення, ані YouTube, ані ТikТok. І всі думки та настрій українського війська, які ми сьогодні бачимо в інтернеті, знаходили творче відображення переважно у пісні.
Якщо ми хочемо бачити за стрілочками на історичних мапах живих людей, які жертвували своїм життям заради того, щоб ми мали право на життя, ми маємо знати, що і як тоді співали.
Але після поразки, коли ті, хто вижили, опинились на еміграції, питання збереження цього культурного спадку виявилось вельми проблематичним.
Завдяки формальним та неформальним об’єднанням січового стрілецтва стрілецькі пісні друкувалися, популяризувалися, і їх тексти та музика залишались доволі відомими (поза межами СРСР).
Але існували сотні інших пісень … і от вони забулися.
Десятки років Тарас Компаніченко вишукував збірники, що друкувалися в 1917-1921 роках, записував те, що пам’ятали літні люди. Іноді вдавалося знайти видання, які збереглися лише у кількох примірниках. У спогадах учасників визвольної боротьби він завжди звертав увагу на згадки про виконання тих чи інших пісень.
Так почала формуватися картина думок, які рухали нашими вояками сто років тому. Стало відомо, що співали вояки конкретних полків, що подобалось піхотинцям, гармашам, кавалеристам… Що співали на урочистих заходах, демонстраціях, святах та роковинах.
Цікаво все це знати, але ще важливіше донести це до нинішнього покоління.
І от Тарас з «Хореєю козацькою» почав відтворювати ці пісні, співати їх на своїх концертах.
Після 2014 року Інститут національної пам’яті забезпечив запис та випуск альбому «Пісні Української революції».
Таким чином держава долучилася до багаторічної праці Тараса.
І от нарешті Шевченківська премія. Визнання. Це не тільки вшанування Компаніченка та «Хореї козацької». Це вшанування усіх, хто сто років тому боролись за волю та співали цих пісень.
Це — справедливість. Це дає нам надію, що подвиг нинішнього покоління також буде вшановано належним чином.
P.S. У 2019-му році саме Тарас надихнув мене на ідею календаря «Пісні Української революції». Це мало стати ще однією формою популяризації української мілітарної пісні. За задумом, кожна сторінка присвячувалась окремій пісні, мала її текст та qr-код, щоб послухати, як вона звучить у виконанні «Хореї козацької». Задача виявилась непростою, адже треба було обирати серед сотень пісень. Довелося розробляти кілька концепцій. Але зрештою, завдяки феноменальним знанням і тонкому чуттю Тараса, вдалося відібрати 12 пісень, що давали уявлення про пісенну культуру епохи. У 2020 календар вийшов у світ.
Щоб допомогти нашим захисникам сьогодні, ми перевидали (з деякими змінами)цей календар на 2023 рік. Хотілося, щоб українська пісня сторічної давнини знову заявила про себе. Щоб її не тільки знали, але ще й задіяли як зброю проти ворога. Весь прибуток від продажу цього календаря через сайт kilok.art ми спрямовуємо на користь ЗСУ.