Сб. Бер 11th, 2023

Грима вогнем і сяя блиском сталі,

Підуть в похід сини енкаведе,

Коли у бій пошле їх недо-сталін,

І новий вагнер в бій їх поведе!

Рік тому радісна орда кинулась плюндрувати нашу країну, отримавши відмашку: «все можна». Більше ніяких фігових ЛНР/ДНР, російська армія «визволяє» Україну від українців.

Раніше казали, що, коли говорять гармати, мовчать музи (зараз дехто каже: мистецтво поза політикою), але це, звичайно, не так. Під час війни митці, звичайно, відступають на другий план, але вони можуть — і мають — підставляти плече або своїм збройним силам, або ворожим. Це хто як захоче. В цю ж категорію потрапляють і представники засобів масової інформації.

В нинішній війні російська пропаганда, попри усю її недолугість, відіграла настільки важливу роль, що загальний ефект від неї досі перевищує ефект від застосовування ворожих збройних сил. Часто її порівнюють з пропагандою нацистської Німеччини, але, на мій погляд, росіяни вже давно перевершили своїх вчителів. Зрештою, німці не наважувалися (масово) давати зброю в руки окупованим чехам, полякам, французам і т. д. А серед загиблих російських військових є і певна частина «мобілізованих» на наших окупованих територіях.

Ми сміємося з тупих заяв та відвертих фальшувань і перекручувань, але це — тільки вершина айсбергу величезної системи, в якій задіяно сотні тисяч виконавців.

І саме ця система дала росії можливість захопити Крим, де їх збройні сили лише скористалися плодами багаторічної підготовки, те саме — з вторгненням на Сході у 2014 році. Те, що на Заході до 2022 багато хто не розумів, що ведеться загарбницька війна проти України (а дехто і зараз не розуміє), — теж заслуга російської пропаганди.

До безпосередніх успіхів російської зброї можна віднести тільки захоплене за останній рік, хоча і тут роль «мистецтва» та ЗМІ також була значною.

Російська пропагандистська традиція сягає глибини віків. Її застосовували проти України з часів Богдана Хмельницького, якщо не раніше. Але не будемо занурюватись у таку сиву давнину — сучасна росія розвинула підходи двох тоталітарних режимів ХХ сторіччя.

Якщо в Німеччині більшого успіху досягли завдяки засобам масової інформації, то СРСР досягнув кращих результатів (особливо за кордоном) завдяки кінематографу та літературі. Нинішня росія вирішила сумістити, взявши за приклад найбільш ефективні підходи попередників.

Тут у першу чергу пригадується серія «оборонних» фільмів кінця 1930-х років, таких, як «Моряки», «Танкісти», «Льотчикі», «Єслі завтра война». Але це теж була лише завершальна частина довгої системної роботи, яка розпочалася ще «Октябрьом» Ейзенштейна, створеним у 1927 році.

Колись ми, можливо, дізнаємось, як планувалася робота російської пропаганди. Поки можемо реконструювати цей план за результатами.

Мабуть, росіяни усвідомлювали, що майстрів світового рівня вони до пропаганди одразу не залучать, тому план полягав у масованому підході. Окремі заходи здійснювались ще в середині 90-х, але по-справжньому масовий похід розпочався в районі 2000 року.

Тут не місце перераховувати сотні прикладів, тому обмежусь основними принципами:

  1. Щоб мати можливість транслювати свою думку, треба завоювати аудиторію.
  2. Для цього можна використати існуючі телеканали, які транслюють російський телевізійний продукт.
  3. Інші телеканали треба або перекупити, або позбавити їх можливості показувати щось, окрім російського продукту.
  4. Маніпулюючи цінами та користуючись тим, що російські фільми та серіали не треба перекладати, їх можна зробити комерційно вигіднішими за американські та європейські.
  5. Заходити на ринок треба з продукцією, максимально близькою для широкої аудиторії — «мило», детективи, мюзикли, комедії, драми з життя «доярок».

На цьому етапі росіяни наштовхнулися на несподівану проблему. Українська армія масова культура, якої «не існує», виявилась боєздатною. Усілякі «Роксолани», «Царівни», «Довгоносики», яких росіяни вважали творами нижче плінтусу, створювали їм гідну конкуренцію не тільки за рейтингами, а й за вартістю. Тому довелося внести корективи у план, які, врешті, зробили його ще ефективнішим.

  1. Треба усіма засобами зупинити фінансування української культури. З одного боку, державне, через депутатів та уряд, які винесуть відповідні зміни у бюджети, адже триває економічна криза, а культура — низького рівня. З іншого боку, від бізнесу: українські олігархи мають бути орієнтовані на росію і не робити чогось, що тій не подобається.
  2.  Треба залучити до роботи над російською пропагандою українських кіномитців. Виробництво в Україні дешевше. А творчі кадри — голодні. Так, на гроші, які в росії пішли б на один серіал, можна зняти три. Якщо режисери, сценаристи та головні актори будуть з Москви, все інше можна буде доручити самим українцям.

За декілька років всі українські канали виявились забитими російським продуктом, а український просто не міг з’явитися в тих умовах, бо банально не витримав би конкуренції. Була в цьому й економічна складова: серіал, який можна було показати в росії та в Україні, міг заробити в десятки разів більше, ніж серіал лише для України.

Аналогічна історія відбулась і на музичному ринку. Російська музика, попри всю її високотехнологічність, забезпечену грошима, не могла вбити у прямій конкуренції умовну «Територію А». Тому треба було зробити так, щоб Ірина Білик, Таїсія Повалій та інші заспівали російською… Інструменти — ті ж самі… великий російський ринок.

  1. Ринок завойовано. Можна розпочинати підготовку. В сценарії треба вносити максимальну зневагу до всього українського і обожнювання усього російського (спільна історія ж!). Якщо, наприклад, у головної героїні комедійного серіалу є подруга з Маріуполя, отже, ця подруга має бути тупою, та зі схильністю до крадіжок.
  2. Тепер можна запроваджувати культ російської армії. Спочатку як переможниці у Другій світовій, а потім вже як сучасної сили добра. Показувати у звеличеному вигляді усіляких «курсантів», «солдатів» і т. д.
  3.  В 90-ті «ліберали» створили суспільне уявлення про злочинний режим Сталіна — треба це використати. Покажемо, що навіть якщо «батьківщина-росія» тебе не цінує, наприклад, кидає до в’язниці, ти все одно маєш за неї помирати; так з’являються усілякі «Штрафбати». Глядач, в тому числі український, має розуміти, що росія — вище за все.
  4.  Важливо, щоб головні ролі в усьому цьому грали ті чудові Пєвцови, Бєзрукови та Харатьяни, які полюбилися глядачеві ще на початковому етапі, коли пропаганда була зведена до мінімуму.
  5.  Необхідно показати, яким поганим є Захід загалом та його окремі представники. Вони мають бути негативним персонажами в фільмах та серіалах.
  6.  В усій продукції неполітичного характеру на задньому плані має бути показно, як багато та щасливо живуть люди в росії, а особливо, як добре вони жили до розпаду СРСР. За зразок добробуту треба взяти американські серіали.

Треба, щоб це пару років настоялося.

Далі:

  1. Тепер — акцент на тому, що росія прагне миру, а українська влада — слабка, недолуга, погана та провокує конфлікт.

Можна вводити війська! Це — Крим, Схід у 2014 році.

  1.  Тепер — акцент на тому, що українська влада воює проти власного народу, вона є маріонеткою Заходу, який прагне знищити слов’ян.

А тут вже летять ракети та танки йдуть на Київ.

От так воно все спрацювало. Якщо ви думаєте, що у 2014 році наша допомога росіянам в цій програмі закінчилась, то ви глибоко помиляєтесь.

По-перше, спроба переозначити події Другої світової, як у фільмі про снайперку під Севастополем, на захист України від загарбників, за визначенням, не може бути успішною, бо:

1. У цій війні офіційно переміг СРСР. І одразу влаштував в Україні голод (1947 року), щоб показати, хто в домі хазяїн.

2. Ми боремось не за переозначення конкретного факту, а за переозначення усієї історії Другої світової, в що росія/СРСР вкладали мільярди доларів протягом десятків років. У нас просто немає ресурсу, щоб змусити весь світ повірити, що це була наша визвольна боротьба, а Москва тут взагалі ні при чому.

По-друге, ще у 2016—2017 роках в Україні знімались масові сцени про «велику перемогу у великій війні», слідів чого є багато в соцмережах, але щось я не пам’ятаю, щоб подібні фільми в останні роки виходили в прокат. Враховуючи, що це все знімалося російською мовою, маю підозру, що готувалося це все не для нашого кіно.

Що ж протиставляли цій інформаційно-культурній навалі?

Коли, згідно з 6 пунктом, наше кіно та телевізійне виробництво схлопнулось, то — практично нічого.

Більшість наших кіномитців пішли на фронт боротьби за розповсюдження російської пропаганди. Деякі — і зараз там.

Деякі нині «перефарбувались» та створюють нам «кіношедеври» типу фільму «Крути». Тут треба мати на увазі, що росіяни це передбачали. Тому в Україні вироблялась тільки кінопродукція третього сорту. На цьому і зростали українські фахівці. Якщо серед них з’являлися ті, хто міг зробити щось більш якісне, вони їхали до Росії знімати «Бідну Настю», і зазвичай вже не поверталися.

Лише одиниці не піддалися російському впливу.

Якось, років 25 тому, я був на якомусь зібранні, де виступав Юрій Іллєнко. Він говорив про те, що росія, як тільки зможе, спробує знову загарбати Україну. Що ця війна розпочнеться з Криму, і буде відзначена проявами варварства та нелюдської жорстокості з боку російського народу.

Я не повірив йому. Не те щоб добре ставився до росіян, але ж в наш час велика війна в центрі Європи, та ще й з нелюдською жорстокістю… Хіба так може бути?

Тепер я розумію, що його фільм «Молитва за гетьмана Мазепу» був створений саме як попередження, спроба донести найдоступнішою мовою  — мовою кіно — до широкого загалу, що на нас чекає. Те, що російська армія буде воювати проти цивільних, вбивати, грабувати, гвалтувати. І робити це із насолодою та заради задоволення.

Цей фільм багато критикують за його образну мову. Кажуть, що режисер сильно схибив, тому ми не почули його попередження.

Я не хочу зараз сперечатися щодо творчих аспектів стрічки. Може, режисер в чомусь і схибив, але чи хотіли ми самі тоді почути його попередження?

Який же висновок з написаного?

Сьогодні ми маємо нову генерацію українського кіно. Ту, яка не засвітилася в російських проєктах. Вона поки страшенно мала. Але патріотична.

Цікавтесь тим, що вона робить. Ходіть у кіно. Підписуйтесь на акаунти в соцмережах. Не буде вашого зацікавлення — їм ніхто не дасть грошей на їхні проєкти.

Бо той, хто не хоче годувати власну культуру, згодом не буде мати можливості годувати власну армію. А відтак — годуватиме чужу…

Один коментар до “Молитва за гетьмана …”
  1. Дуже справедливі і болючі думки. Особливо для тих, хто від початку 90-х намагався знімати українське кіно українською мовою. Робити це і вижити було вкрай важко. І сьогодні так само важко, як і 30 років тому. Але у нас іншого виходу немає. Тому що багато з тих українських кінематографістів, які на початку 90-х поїхали до росії на заробітки, невдовзі повернулися. Тому що вони там були непотрібні. Але й в Україні не було легше, тут було ще важче. Довга і болісна історія, в якій багато прикрих зрад і поразок. Революція Гідності струсонула наш культурний і кінопростір. Але попереду ще довгий і тернистий шлях до самоідентифікації. Надія на молодь.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *