Сб. Гру 31st, 2022

Найперше: живі — і це вже перемога.
Друге: робота йде. Фільми знімаються, йдуть в кінотеатрах під звуки генераторів і в
проміжку між повітряними тривогами, статті про них пишуться, навіть кінофестивалі
проходять. Народжуються нові задуми. Звісно, не буває без факапів, як із проєктом
“Бучі”… ну, але для “гарячих” тем це нормально. Головне, щоб далі трейлера справа
не пішла 🙂
Третє, найважливіше: світова зміна “оптики” щодо України. Нас почали помічати й
раніше, але тепер відбувся остаточний відрив від тіні росії. Нас сприймають як щось
окремішнє, самобутнє. Іншими словами — нарешті відбулася наша суб’єктність в
очах світу. Головне — не проґавити цей момент і створити гідну кінематографічну
репрезентацію України і українців.
По-четверте, війна як матеріал для кіномистецтва. Попередні роки війни дали
сильний поштовх жанрам воєнного кіно, особливо драмі. Документалісти також не
пасуть задніх, але цікавіший зараз феномен “стихійного”, “народного” кіно. Ця війна
проходить буквально під камерами смартфонів бійців! Кожен із нас уже бачив цю
новітню хроніку зі своїми піджанрами: фото знищеної техніки, гумористичні сценки,
“кіноанімалістика” (бійці з тваринками), “розпаковка”… Наші зброяки навіть уже
знімають ігрове кіно! («Українські Воєнні Історії», створені теробороною). І, звісно, огром
хронікального матеріалу для документалістів, причому і тут своє нове слово сказали дрони
(«Йди за мною» Любомира Левицького).
Ідемо далі. Звісно, куди ж без “зради”? Без неї життя українців надто нудне, не
інакше. “Зрада року” в кіногалузі — це, звісно, полювання Держкіно за Довженко-
Центром. Але культурмародерством займаються не лише державні установи: вельми
неприємна історія сталася з «Маріуполісом 2» Мантаса Кведаравічуса, продюсери
якого “відтіснили” удову і фактичну співавторку фільму Ганну Білоброву. Словом,
культурні фронти в наступному році лишатимуться гарячими. Що буде з війною —
невідомо, але отут можете не сумніватися.
І останнє… Але, мабуть, найважливіше. Кінематографісти продовжують захищати
країну. Багато хто — на фронтах; перелік цих героїв надто довгий, щоб його
наводити; лишень побажаємо їм швидшого повернення з перемогою. Інші борються
на своєму, культурницькому фронті, також надзвичайно важливому. Побажаймо
перемоги і їм! (Поразки минулих десятиліть на ньому коштували надто дорого).
Словом, українське кіно живе. З екранів кінотеатрів, комп’ютерів і смартфонів воно
іде до нас, розповідаючи і розважаючи, аналізуючи й застерігаючи. Цей
багатоголовий і багатоголосий, химерний, як на картинах Приймаченко, звір показав:
так легко його не зламати. Тож зустрічаймо Новий рік із певністю, що нам буде що
дивитися і наступного. Ми можемо сміятися над своїм кіно, критикувати його і
обурюватися режисурою, спецефектами, сценарієм, грою акторів… Та все одно ми
любимо його і потребуємо. Бо це таки наше дзеркало. Дивімось у нього… і йдемо у
Новий рік, щоб стати кращими!

Від admin

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *