Ср. Жов 12th, 2022

Ця історія почалася в росії на початку ХХ-го сторіччя. Почалася ще за царя, але її палко підхопили большевики, а зараз використовують пропагандисти «спецоператора». Сьогодні це вже не просто історія, а ціла традиція, нові штрихи до якої додають на наших очах як жадібні до грошей покидьки, так і геть божевільні ідіоти.

В ході експансії на китайські території інтереси «великої» росії зіштовхнулися з інтересами острівної Японії. Усі розуміли. що буде війна, але росіяни не вважали японців достойним супротивником, тому, хоча й витрачали величезні гроші на підготовку до війни, нормально підготуватися до неї не змогли.

Раніше багато хто запитував: як же так? А от приблизно так, як вони наступали на Київ у лютому 2022. Готувались? Так. Ресурс величезний зібрали? Так. А результат підготовки — так собі.

І от на початку 1904 року війна між Росією та Японією почалася. Почалася з серії ганебних поразок. І хоча громадська думка в ті часи не відігравала такого значення, як зараз, треба було щось їй підкинути. Щоб було чим пишатися.

Спочатку розкрутили героїв із моряків «Варяга». На деякий час зайшло. Але поразки продовжувалися. І от, після чергової поразки, схему з «Варягом» вирішили вивести на новий рівень.

Нагадаю, що історію з «Варягом» розкрутили за допомогою не дуже точних публікацій у західній пресі (власна спочатку не знала, що писати, і боялася написати не те, що треба). Зокрема, вагомим був внесок австрійського письменника та поета Рудольфа Грейнца, який написав вірш про «Варяга», що став відомою піснею в росії.

Адмірал Степан Макаров
Адмірал Степан Макаров

Російський флот у Жовтому морі базувався у Порт-Артурі. Щоб перемогти, зі столиці командувати флотом відправили адмірала Макарова, на думку російського загалу — військового генія. Він мав нав’язати ворогу бій та знищити його.

Але щоб напасти на японський флот, треба було його як мінімум знайти. Росіяни були певні, що він базується десь неподалік від Порт-Артура, тому Макаров організував розвідку найближчих островів міноносцями.

В один із таких дозорів (вночі) відправилися міноносці «Стєрєгущій» та «Рєшітєльний». Повертаючись, вони наштовхнулися на варту з чотирьох японських міноносців. В ході бою «Рєшітєльний» втік до Порт-Артура. «Стєрєгущій» був розстріляний, втратив хід, на нього висадилась абордажна група японців. Взявши в полон кількох росіян, яким пощастило вижити (майже всі загинули), японці спробували буксувати корабель до себе на базу. Але він був надто пошкоджений та швидко набирав воду. З Порт-Артура вийшли російські крейсери «Баян» і «Новік». Тоді японці покинули «Стєрєгущій», і він затонув.

Гибель міноносця «Стєрєгущій». Деніс Базуєв, 2003

Здавалося б: провести розслідування, покарати винних — та й годі. Але ж ніт! Міноносці в дозор відбирали у штабі в адмірала Макарова (можливо, що й він сам). Мав іти «Сторожєвой», але він виявився несправним. Тож несподівано відправили «Стєрєгущого». Його капітан прийняв командування зовсім нещодавно. Не знав ні корабля, ні людей. Навіть за російськими мірками, технічний стан корабля був далекий від ідеального. З максимальної швидкості в  26,5 вузлів він міг розвинути тільки 20. От такого інваліда у розвідку відправили (Про доволі кумедну історію створення міноносців типу «Сокол» якось напишу окремо). В рапорті командира «Рєшітєльного» зазначено, що насправді й 16 вузлів «Стєрєгущій»  дати не міг. Правда, його всі звинувачували в тому, що він кинув товариша напризволяще, а отже, командир міг показати стан корабля в дещо гіршому світлі.

Дивною була ситуація і з зустріччю кораблів. які поверталися з бойової розвідки. Від початку бою, котрий відбувався неподалік від Порт-Артура, до загибелі «Стєрєгущего» (коли з’явилися російські крейсери) минули дві з половиною години. Ніхто не готувався зустрічати міноносці в разі бою. Таке бувало й раніше. І потім також.

Отже, питання, хто винен в загибелі корабля, виявилось доволі складним для росіян. Зрештою вирішили, що то японці: це ж вони корабель розстріляли.

Екіпаж «Стєрєгущего» при такій організації бою особливих альтернати не мав. Кинути зброю та здатися в цих умовах неможливо. Залишалось загинути…

Але поки в Порт-Артурі шукали винних, в Петербурзі шукали героїв. І знайшли. В газеті «Таймс» англійський репортер, нібито на основі інформації з японських джерел, написав: коли японці вже висадились на корабель, двоє російських матросів замкнулися в трюмі і, щоб корабель не дістався ворогу, попри вмовини японців, відкрили кінгстони й потопили його. Звісно, загинувши разом з кораблем.

Історія отримала широке висвітлення. З’явилася популярна картина, що зображувала двох героїв, її репродукції  розходилися тисячами. Ну, а якщо є такі герої, то треба ж і пам’ятник підготувати!

Знайшли відповідну людину. Скульптор Костянтин Ізенберг створив проєкт не якогось там застарілого монументалізму, а нового стилю модерн, чим зробив його привабливим в очах не тільки вузьколобих імперців, але й широких кіл інтелігенції. За основу взяв усю ту ж картину, з тими ж двома невідомими героями.

Але поки йшли приготування, війна закінчилася. Полонені повернулися додому та розповіли свою версію подій. Виходило, що двох невідомих героїв не було. Корабель нібито втопив один з полонених, який потім спокійно здався і відплив з японцями на їхній шлюпці. Але його версія згодом змінювалася (він вже говоритиме, що сховався від японців, дочекався, поки вони підуть, відкрив кінгстони та вистрибнув за борт), і врешті з’явилися підозри, що це просто вигадка…

Росіяни створили комісію, щоб визначити, як же все було насправді. Звернулися до японців. Японці дуже хвалили мужність захисників, адже майже всі загинули в бою з переважаючими силами. Але нічого про двох героїв або навіть про полоненого, який потопив корабель, сказати не змогли. За їх версією, корабель мав дуже багато пробоїн і просто швидко набрав воду.

Найбільшою проблемою було те, що подвиг був технічно неможливим: в машинному відділенні цього міноносця… кінгстонів не було.

Отже, здавалося, що вся історія вигадана. І, як думали в комісії, «як вигадка вона не може бути увічнена у пам’ятнику».

Тоді Морський генеральний штаб звернувся до царя: «Чи слід вважати запланований до відкриття пам’ятник спорудженим у пам’ять геройської самопожертви двох нижчих чинів команди міноносця „Стєрєгущій“, що залишилися невідомими, або ж відкрити цей монумент на згадку про геройську загибель у бою міноносця „Стєрєгущій“?»

Ніколай відповів: «Вважати, що пам’ятник споруджений на згадку про геройську загибель у бою міноносця „Стєрєгущій“.»

Ну, все. Тепер можна відкривати. Населенню про висновки комісії не повідомили. Тож всі були певні, що це пам’ятник двом невідомим героям. Пам’ятник відкрили в травні 1911. З його відкриттям та долею матросів, котрі вижили, буде пов’язано ще багато брехні. Але, головне, прецедент був створений.

Попри те, що в радянські часи позносили багато пам’ятників царської доби, цей залишився стояти. У 1930-х роках туди навіть додали трубу, яка лила на матросів воду з ілюмінатора. Така ж труба працювала і після Другої світової до 1970-х. Потім її прибрали, щоб не руйнувала пам’ятник.

На прикладі цих двох невідомих (а точніше, неіснуючих) героїв росіян завжди вчили помирати за матушку-росію, а пропагандистів — гартувати сталь і 28 панфіловців. Хіба що зі схеми прибрали західних митців та журналістів.

Працює схема і зараз. І я навіть не про святого автомийника, солдата-зоофіла чи бабцю-прапорщика. Щоб увічнити подвиг героїв «Стєрєгущего», сьогодні в російському флоті існує корвет «Стєрєгущій».

Прикро, базується на Балтиці, далеко від «Нептунів»…

Російські міфи продовжують існувати. І працювати на російську армію.

Наше завдання — руйнувати їх. І допомагати ЗСУ. Щоб поєднати те й інше, ми створили календар про ганебні поразки російського флоту. 18 місяців, з липня 2022 по грудень 2023 — 18 поразок російського флоту.

Увесь прибуток від продажу буде переведено на рахунки ЗСУ. Долучайтеся!

Поділіться цим у...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.