Пт. Жов 14th, 2022

Маленький Тарасик забрався у своє ліжечко, під ковдру, розмальовану слоненятами та жирафами. Сонечко вже давно сховалося за дахами далеких будинків. Сильно хотілося спати. Але погляд плюшевого ведмедика Ревунчика, що сидів біля краю подушки, не давав заплющити очі. Так само дивився і зібраний з конструктора жовто-блакитний динозавр Діно. Трохи далі, на полиці з іграшками, наполегливо відблискував відображеним фарами світлом місяця Блискавка Макквін. За ним тіснилися в очікуванні пожежна та поліцейська машинки, а за ними, біля книжечок, стояв танк, на який Тарасик нещодавно закріпив наш український прапор, такий самий, як він бачив на татковому. Всі чекали.

  • Мамо! — покликав Тарасик. Відповіді не було. — Мамо! — покликав він ще гучніше.

На порозі дитячої з’явилася втомлена мама з розпатланим волоссям.

  • Чого тобі, синку? — запитала вона.
  • Ти не розповіла нам казочку на ніч … — тихо сказав Тарасик.
  • Любчику, мама стомилася. У неї дуже багато роботи. Давай завтра.
  • Але тато завжди розповідав мені казочку, коли був удома.
  • То всі хочуть казочку?

Іграшки радо закивали головами, навіть танк поважно качнув гарматою.

  • Ну добре. Але коротеньку.

Мама підійшла та сіла на край ліжка. Ревунчик, Діно та машинки влаштувались зручніше та приготувались слухати. Мама прокашлялась та розпочала:

  • Колись, давним давно, на березі холодного моря в далекому місті, серед мертвих будинків, жив хлопчик на ім’я Ойлуша.
  • А як будинки можуть бути мертвими? — здивовано запитав Тарасик.
  • Дуже просто. Коли їх будуть не для того щоб людям в них було добре, а для того щоб володарю міста вулиці здавались красивими. Тоді люди в них живуть як вдається, але не можуть наповнити їх своєю життєвою силою.
  • Зрозуміло.
  • Цей хлопчик був дуже заздрісним. Як бачив у когось хорошу іграшку, то починав казати, що насправді то його, і вона через непорозуміння дісталася іншому. Переконував всіх, що має право цю іграшку забрати. Іноді намагався. Тому з ним ніхто не хотів товаришувати. А життя серед мертвих будинків було таке, що погані хлопці збивалися у зграї, і могли побити кого хотіли. Ойлушу часто били, бо допомагати йому ніхто не хотів. Тільки його мама дбала про нього, бо мати любить дитя навіть якщо воно лихе. Мама молила добрі сили щоб вони рятували Ойлушу, але вони не хотіли допомагати такій поганій дитині. Тож його мати заприсяглася зі злими силами, і вони навчили Ойлушу, коли того заганяли в кут, перетворюватись на щура.
  • На щура? Навіщо?
  • Ну, це був не зовсім щур, не такий як нас у підвалах живе, то був такий щур, який зветься крисою. Дуже злий та швидкий. Коли зграя поганих хлопців оточувала Ойлушу, той перетворювався на крису, тікав, та по дорозі кусав усіх. Так він зміг вижити серед мертвих будинків, проте його мама не змогла. Вона згасла від угоди зі злими силами. Ойлуша виріс, та пішов служити володарю їх країни.
  • Тому який наказав збудувати мертві будинки?
  • Іншому, але такому ж лихому в середині. Коли володар став старим, він шукав собі наступника. Він знав, що їх країна може жити лише злом. Тому злі сили вказали володарю на Ойлушу, який вже був поєднаний з ними. Так Ойлуша став правителем цілої країни, де крім мертвих будинків, було ще багато усілякого зла.
  • А навіщо їм стільки зла?
  • Колись їх країна була дуже маленькою і бідною. Вони приходили до своїх сусідів, в інші країни, забирали все що їм подобалося, і приєднували ці землі. Але добровільно жити з ними ніхто не хотів, тому, щоб змусити інших жити в їх країні, потрібно було дуже багато лихого чинити. А коли зло створене, воно вже нікуди просто так не дівається …
  • І їх країна стала багатою та великою? Так не справедливо!
  • Не квапся. Слухай казочку далі. Ойлуша міг придумати багато зла, але він не вмів і не хотів нічого робити. Він бажав захопити щасливу сусідню країну, Борисфенію. Як у дитинстві, він заздрив щастю цієї країни, її історії, її родючим землям та працьовитому народові. Щоб добитися цього він знайшов собі прислужника, якого звали Ойгу. Цей Ойгу походив з маленької країни, яку підкорили попередники Ойлуші. В цій країні була маленька, але рішуча та хоробра армія …
  • Така ж як у нас?
  • Менша ніж у нас, і не така хоробра.
  • Коли цю країну підкорили, у неї забрали мудрість предків та пісні їх народу. Без цього рішучість воїнів стала злобою, а хоробрість — жорстокістю. Тому Ойлуші і потрібен був Ойгу. Каже Ойлуша: «Збери мені військо щоб завоювати Борисфенію». А Ойгу відповідає: «Наші солдати злі і лихі, але таку велику країну можна завоювати тільки військом з дуже злих орків. І має їх бути дуже багато». Покликали чорних магів Оловйова та Абєєву, кажуть: «Зробіть нам з наших солдатів орків, щоб в них не залишилось нічого людського.» А маги відповідають, ми можемо зробити кілька орків, але на більше сили в нас немає. Розізлився Ойлуша, і каже: «Просіть що хочете, але військо мені зробіть.» Оловйов та Абєєва порадились та відповіли: «Щоб виконати таке завдання, треба всю нашу країну на орків перетворити. Треба поставити магічні башти, що підсилять нашу магію по всіх усюдах. Будемо день та ніч працювати, та за десять років створимо тобі військо з орків!» Так і зробили. Витратили все добро нажите за багато років, щоб поставити магічні башти, та обернули всіх хто в тій країні жив на страшних орків. Отримав Ойгу військо, про яке мріяв. Каже Ойлуші, що можна вже Борисфенію завойовувати.
  • А ті оркі, вони дуже злі?
  • Дуже!
  • І що, вони можуть у дитини іграшку забрати?
  • Можуть. Вони можуть навіть дитину у матері забрати, щоб виростити її орком.
  • Страшно …
  • Так страшно було і мешканцям Борисфенії, коли полчища орків, за наказом Ойлуші, вторглися до них. Ойлуша думав, що злякавшись, ніхто не буде боронитися. Але мешканці Борисфенії згуртувалися, і їх воїнство почало битися з орками. Хто міг, пішов до війська, інші допомагали, як могли. Рятували дітей та старих, вивозячи їх подалі від ворожих полчищ. Шанси були нерівні, орків було дуже багато, вони мали купу зброї. Там де вони прорвалися, вони чинили стільки зла, що ніхто не міг повірити, що таке може бути. Але не чекали орки, що кожен борисфенець, хто взяв в руки зброю, буде битися за трьох. І не сиділи вони на місці, не очікували поки до них прийдуть, а виходили в поле, та атакували орків з усіх боків. Дуже довго билися. Багато орків загинуло. І врешті вони злякалися. Подумали, що, мабуть, не доведеться їм порадіти дома награбованому в Борисфенії. Тоді почали орки тікати, і розсипалось військо Ойгу. Ойлуша розізлився, кричить, що у нас ціла країна орків, давайте мені нове військо! Оловйов та Абєєва працюють, Ойгу бігає, а зібрати нове вісько не можуть. Вся сила країни пішла у башти магічні, немає можливості нове військо зібрати. Та й жити вже нормально не було сил. Тож Ойлуша наказав Ойгу отруїти. Помститися хотів. Але згубив свого вірного прислужника. Орки, які боялися, що тепер війна до них прийде, вирішили Ойлуші позбутися, щоб замиритися з Борисфенією. Зібралися навколо Ойлуші, а той, як у дитинстві, перетворився на щура.
  • На крису, щури ж не такі погані.
  • Правильно, на крису. Тільки тепер Ойлуша обернутися назад вже не міг. Злі сили не дають. Тепер він вічно мандрує по світу. Там де люди забувають про безпеку, він їх кусає, щоб не розслаблялися.
  • А що з Борисфенією?
  • А з ними було все добре. Відбудували країну, краще ніж була. Жили щасливо. А в країні орків були лише злидні. На цьому і казочці кінець.

Усі іграшки виглядали задоволеними, Ревунчик навіть схвально рикнув. Тарасик на мить задумався, а потім запитав:

  • Мама, а орки ж сюди не прийдуть? Вони не заберуть мої іграшки?
  • Ні синку, наш тато їх не пустить …

Мама відвернулася, щоб Тарасик не бачив сльози на її очах.

Поділіться цим у...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.