Пн. Вер 26th, 2022

Не знаю, чи варто зараз рекомендувати нашим читачам до «воєнної бібліотеки» «Щоденник» Довженка. Надто багато в ньому болю, і неприємної правди, й апокаліптичних картин війни. Вирішуйте для себе. Але в роки війни писав він і тексти для широкого загалу, і вже вони грають на внутрішніх струнах читача, пробуджуючи потрібні у воєнний час емоції — гнів, зневагу до ворога, впевненість у перемозі та її важливості для світу. Це те, що нам потрібно й зараз. Так, Довженко працював у радянській ідеологічній системі, проте думав і писав про українців і для українців. Крім того, він, навіть пишучи на так звані «гостроактуальні» для того часу теми, виходить за межі свого сьогодення. І, читаючи його, несподівано розумієш: автор говорить не лише зі своїми сучасниками, а й з людьми майбутнього, з тобою. Бо в текстах, створених під враженням картин Другої світової, бачиш панораму української історії далеко не лише 1940-х років ХХ ст.: зокрема, можна знайти тут свого роду покликання на політику Російської імперії різних часів, аж до ХХІ ст. Довженко любив мислити у масштабах чи не вічності, тож окремі місця його текстів читаються і як провіщення майбутніх подій. Тобто сьогодення вже нашого.

Нижче подаємо фрази, вихоплені з контексту: все ж таки Довженко жив в іншу епоху, до того ж, відому своєю цензурою. Часом повний його текст несе навантаження мало не протилежне тому, що наш сучасник може вкласти в обрану цитату зараз. Наприклад, присвячена 300-річчю «возз’єднання українського і російського народів» стаття «Велике товариство» відкривається абзацом, що (як на сьогоднішній погляд) мало відповідає духу цього самого «братерства». Натомість чудово характеризує настрій нашого неспокійного часу. А подекуди позначка скорочення приховує лише одне слово – «радянський» чи «фашистський». Змінюється ворог, «мистецтво» підлої війни лишається. На жаль, не втрачають актуальності і заклики до людей, змушених замість мирної творчої праці брати зброю до рук для захисту своєї країни.

Кобзарю наш великий! Український народ святкує сьогодні вашу дорогу пам’ять в умовах безпощадного смертного бою з лютим ворогом людства, з насильниками і гнобителями, що їх ви так ненавиділи колись.

(«Душа народна неподоланна!». Стаття. 10 березня 1942 р., до 81-ї річниці з дня смерті Т. Г. Шевченка. Опубл. в: Довженко О. Твори: в 3-х т. – К., 1960. – Т.3)

Сину, брате мій дорогий, товаришу мій! Не шкодуй нічого для перемоги, визволителю і меснику, загартований у боях, слава тобі!

[…]

Україна у вогні! Україна в ярмі!

Юначе, брате мій, приховай доброту свою. Стань жорстоким душею, ненавидь ворога-людожера.

Нехай захлинеться він од ненависті твоєї, хай згине від твого вогню.

Будь бездонно щедрим на відплату за зло, заподіяне тобі!

Нічого не забудь, жодної сльози!

Цілься, снайпере, соколе!

Цілься, партизане!

Дивись, на твоїй мушці не людина. Це мерзотник, який зламав твоє життя, вдерся на твою чесну землю […]

Земле моя українська, яка погань повзе по тобі!

Садисти, що живцем спалюють, тисячі людей наших закопують живих у землю, мучать полонених, ховаються в боях за спиною жінок наших. Кати, які спорудили тисячі шибениць по всій Україні.

Буде суд. Він не за горами. Буде судитися теперішнє з минулим, буде судитися світло з мороком.

[…]

Нічого, нічого не шкодувати: ні праці, ні ненависті, ні тягаря бою, ні страху бою, ні натхнення бою, ні самого життя!

Все, все віддати, все вичерпати, коли вже на те пішло. Всю свою бездонну слов’янську українську душу, щоб тисячі років люди читали ваші безсмертні імена стоячи, щоб гриміли вони, як громи.

Будьте ж безстрашні й щедрі! Не бійтеся героїчної смерті! Не бійтесь!

(«Україна у вогні». Стаття. 28 березня 1942 р. Опубл. в газ. «Известия» за 31 березня 1942 р.)

Багато потрудилися ви, товариші. Багато повоювали. Багато праці і поту, страшний тягар війни випав вам і битви, небачені битви. Та багато ще доведеться потрудитися, багато ще доведеться пролити крові. Так щедро виділила історія нам праці і великих подій. Жалкувати не доводиться – багато виділила вона нам і радості, і горя, і гордості, і страждань, і високих благородних героїчних діянь, і нелюдських труднощів.

Але як би не було тяжко, скільки б не було бідувань і втрат, одне ми знаємо твердо й точно – ми повинні перемогти. Інакше – загибель, смерть.

[…]

Нинішнє півріччя буде півріччям подій величезної історичної ваги. Багато проллється крові, але ми повинні зламати і зламаємо хребет фашистам.

[…]

Цього літа кожен воїн повинен бути сторуким. Кожен захисник нашої Батьківщини, кожен месник за зганьблених і загиблих братів і батьків хай помножить свій гнів на стократ страждань свого народу.

Не дамо розпачу і жалості від видовища страшних руйнувань і звірств […] розслабити наші душі. Не до цього нам тепер. Жалість підточує коріння ненависті. Сьогодні це не наш трунок. Вип’ємо сьогодні зненависть до ворога і презирство до смерті.

Брате мій воїне, ненавидь ворога! Обруш на його злочинну голову всю свою пристрасть. Сміливо ненавидь, будь бездонно щедрим у відплаті за зло, вчинене тобі. Тут перебору не буде.

Пам’ятай, ти живеш у грізний час. Будь же грізним і нещадним до ворога!

Вороги не дали тобі навтішатися мирною працею твоєю – не дай же їм побачити їх дім, не дай їм жити!

Вороги вигнали тебе з твого житла – вижени їх з нашої планети!

[…]

Пам’ятай, на яку височінь поставила тебе історія! Будь же гідним її! Щоб вистачило в тебе величності, і гордості, і ненависті до ворога, і зневаги до смерті!

Пам’ятай – не лише увесь світ, а й прийдешні віки схрестили сьогодні на тобі свої погляди, сповнені віри в тебе, надії і гордості. Будь переможцем!

(«У грізний час». Стаття. Опубл. в газ. «Известия» за 26 липня 1942 р.)

Не вірте, які б фальшивки вони вам не показували. Це вони хотять отруїти вашу душу і тим ослабити, ослабити силу нашої одностайності. Вони хотять розкласти нас всілякими засобами і знищити, лишивши для себе лише потрібну кількість батраків-рабів. Вони вже ріжуть, ділять Україну, як свою загарбану землю.

Не піддавайтеся! Не вірте їм ні в чому. Не йдіть ні на яку згоду. Пам’ятайте, ви маєте справу з ворогом жорстоким, мов звір, і хитрим, мов змія. Бережіть дітей, підлітків бережіть!

Тримайтеся так, щоб ніколи ворог не заволодів вашою душею.

[…]

Краще вмерти стоячи, ніж конати століття у неволі.

Так, отже, боротьба не на життя, а на смерть. Боротьба священна, жорстока і горда, до кінця.

Український народ, прийми боротьбу. Пронеси її знамено через усю свою землю чесно і достойно, як чесним і достойним був і єсть ти в своїх трудах.

([Промова на другому антифашистському мітингу представників українського народу]. Саратов, 30 серпня 1942 р. Опубл. в газ. «Комуніст» за 2 вересня 1942 р.)

Вони хочуть пограбувати й знищити саму душу народу. Відібравши в народу все, всі його багатства, відібравши в країни навіть її ім’я […] зробили все, що могли, щоб украсти й історію народу. Вони знищили в усіх бібліотеках України всю історичну літературу українського народу. Вони забули, що історія народу – це не хліб його і не одяг. Що історію не можна вкрасти, забули, що історія – це святая святих народу, недоторканна для злодійських рук.

А щоб у темряві раптом не спалахнуло світло, щоб приховати від людства злодіяння народовбивства, вбивці українського народу пограбували всі вогнища його культури. Вони розграбували музеї і книгосховища в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві, Вінниці, Львові, Чернігові.

(«Слава нашому народові!». Виступ на антифашистському мітингу працівників літератури і мистецтва. Москва, 29 листопада 1942 р. Опубл. в газ. «Литература и искусство» за 30 листопада 1942 р.)

Для винищення українського народу […] розставили тисячі найтонших тенет. […]Шляхом обману, погроз, тортур і підкупів […] пробують розділити, нацькувати людей одне на одного, щоб навіть гинучи в неволі, вони ненавиділи одне одного, щоб гинули від руки своїх же співвітчизників […] намагаються спровокувати кожного на щось таке, що могло б заплямувати людину перед її совістю, спустошити її душу, відділити від народу.

[…]

На Північному, на Західному, на Південному – на всіх фронтах б’ються учасники найвеличніших подій, творці історії. Димить історія пожежами, куриться, як грізний вулкан, і стоять сини України біля самого його кратера.

[…]

Боротьба йде не на життя, а на смерть, і чимало вилетить, очевидно, з цього життя недоброго, дурнів і пошляків, які, тремтячи з свою шкуру, разом з тим мріяли поживитися на народному нещасті. Зметуть з лиця землі багатьох зрадників Батьківщини, лакеїв, катів народу, його паразитів і любителів загрібати жар чужими руками.

Але в цьому великому горнилі боротьби й бідування народиться багато дорогого і прекрасного.

Загартуються в огні і бурі характери, невпізнанно виростуть душі людей, і в багатьох відкриються очі на те, що не помічалося раніше, – шкідливе, нікчемне і непотрібне, мимо чого проходили, на що дивились, але чого не помічали, не бачили простодушні очі.

Багато труднощів, найстрашніших злигоднів та жертв доведеться зазнати ще українському народу в боротьбі […]. Багато кращих синів України поляжуть ще на полях битви.

Але з тих, хто залишиться живий, війна висуне в передові ряди будівників життя найчесніших і найщедріших героїв – захисників народу, – а темне одійде, зблякне зі своїми нікчемними підлими пристрастями при сліпучому світлі завойованого переможного миру.

Якими прийдуть народи-переможці до урочистого столу перемоги, зараз судити важко. Але одне можна сказати з певністю: український народ прийде з слідами найтяжчих втрат.

Чи помітить світ його жертви?

[…]

Слава українському народові!

Слава народові-воїну!

(«Слава народові-воїну!». Стаття до 25-річчя Радянської України. Опубл. в газ. «Известия» і «Советская Украина» за 25 грудня 1942 р.)

В житті багатьох народів є великі, незабутні дати. Історія творить їх не часто. Буває так, що цілі покоління живуть і вмирають, не знаючи таких днів. Та ось вони приходять, і тоді ніби спадає з очей полуда буденності, і, наче оглядаючись далеко навкруги з високої вершини, бачить людина призначення своє і свого народу. І хоча немає нічого вічного в бутті і все тече, змінюючись у потоці часу, та є, одначе, у минулому щось таке, що хочеться назвати неминущим, вічним, берегти як святиню, і заповісти майбутньому як нетлінний знак доблесті своїх предків, як дар їх нащадків. І тоді народжується вдячність до предків і любов до Батьківщини полум’яніє в серці з особливою силою. Тоді хочеться бути сильним, самовідданим, готовим на будь-який труд і подвиг для слави Вітчизни.

(«Велике товариство». Стаття, присвячена 300-річчю возз’єднання України з Росією. Опубл. в газ. «Известия» за 16 травня 1954 р.)

Поділіться цим у...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.