Пт. Жов 14th, 2022

Ми відзначаємо велике свято, можливо, одне з найбільших у воюючій країні — ювілей її збройних сил. 30 років тому Верховна рада ухвалила Закон України «Про Збройні сили України», за яким святкуємо цей день.

У 1991-му році Збройні сили України утворювались як військо нової країни, складалися вони в першу чергу з розташованих на наших теренах частин армії СРСР.

Але сьогоднішні Збройні сили є, принаймні, функціонально, спадкоємцями армії УНР. Навесні 1918-го року армія новоутвореної держави мала звільнити Крим та частини нинішніх Донецької та Луганської областей. І звільнила. Тоді. Щоправда, робила це в союзі з німецькою армією і на фоні серйозної кризи в Росії.

Тож історична традиція нашого війська значно глибша за 30 років.

Цікаво, що тодішні українські військові вважали себе спадкоємцями козацького війська та Запорізької Січі. Навіть назви перших українських частин яскраво говорили про це: Січові Стрільці, полк імені Богдана Хмельницького, гайдамацький Кіш Слобідської України і так далі.

У спогадах поручника Михайла Михайлика (учасника українізації Чорноморського флоту у 1917-му році, а згодом бою під Крутами) є такий фрагмент, присвячений утворенню Чорноморської Громади у березні 1917-го:

Під оплески і вигуки «Ура» і «Слава» сходить оратор з трибуни і на його місці появляється струнка енергійна постать морського старшини. Це корабельний інженер Пікліевич. У руці зшиток…

Перепрошує по українськи, що говоритиме по московські… Школа, виховання, служба у чужинців не дали йому змоги виконати слово Шевченка: «свого не цурайтесь». Так, він свого не цурається. Він знає минуле, любить свій нарід, він захоплений його славними ділами. Він зберіг своє серце, хоч мову забрала йому московська культура… Малює наше минуле… просто і докладно оповідає про козаччину — нашу волю і силу і права… Походи нашої фльоти на Турків і Татар він вистудіював досконало. Воскрешає перед авдиторією дивні діла славетних гетьманів і цілий ряд їх стає перед заслуханою авдиторією як живий. Здається, що нема вже ні цирку ні мирних громадян ні оратора, а довкола бурливе гнівне море несе велетенний корабель на ворожі береги, на його носі непохитний в своїй ціли славний отаман голосно закликає на подвиг!

Отже, нашу військову традицію можна протягнути принаймні до часів Байди Вишневецького та Петра Сагайдачного.

Привертає увагу: в тих літературних та поетичних творах, що дійшли до нас із часів козаччини, їх військо постає спадкоємцем руських князів. Наприклад, у панегірику-некрологу Касіяна Саковича на смерть Сагайдачного читаємо:

За Олекга, росского монархи, плывали

Въ чолнах по мору и на Царъград штурмовали.

Их то продки зъ росским ся монархою крестили

Владимером, и въ вЂрЂ той статечне жили.

Спадкоємцями кого вважали себе київські князі — питання з точки зору нинішніх істориків суперечливе, але, за будь-якої версії, ми опускаємося ще на кілька сторіч вглиб віків. Там — все вже геть заплутано, а проте загалом ясно, що й тоді хтось-таки мав бути…

Якось я розповідав одному західному дипломату історію утворення українського війська у 1917-1918-му роках і згадав про ці уявлення про спадкоємність. Він розсміявся: мовляв, з позицій того, як сучасна дипломатія бачить процес утворення існуючих у світі держав, ця спадкоємність абсолютно хибна. Не пам’ятаю вже всіх аргументів, але, якщо коротко: Київська Русь була імперією; відповідно, права на її спадок закріплялися за Рюриковичами, незалежно від того, де і як вони панують. Отже, те, що правляча гілка перейшла до Москви, автоматично позбавляло козаків права вважати себе спадкоємцями київських князів. Українська ж державницька традиція зупинилась на Мазепі та Розумовському, тому українські вояки 1917-го року не мали права вважати себе спадкоємцями козаків. (На це я відповів, що, можливо, з юридичної точки воно й так, проте українські вояки 1917-го року думали так, як думали, і билися з ворогом, і перемагали його — виходячи зі свого світобачення.) Та навіть він визнав, що сучасні українські Збройні сили мають право вважатися спадкоємцями армії УНР.

В такому контексті цікаво подивитись, як відновлення власної збройної сили бачилось українським політикам 100 років тому. В Російській імперії говорити на цю тему в принципі було небезпечно, тому дискусії проводились на українських землях Австро-Угорської імперії. Незадовго перед Першою світовою війною політикум хвилювало питання, кого в разі європейської війни має підтримати організоване українство. Питання було неоднозначним, бо в обох імперіях, що поділили наші землі, українцям треба було боротися за свої права. Врешті прийшли до висновку, що перемога Росії призведе до посилення російського шовінізму і знищить усі здобутки українського руху на наших землях. Треба зазначити: це передбачення виправдалося вже на початку Першої світової. Окупувавши Галичину, росіяни почали громити як українські культурні та освітні заклади, так і церкву. При тому, що, згідно існуючих міжнародних правил, вони могли це робити лише після підписання мирової угоди та переходу земель під їхню повну юрисдикцію. Словом, відродження українського війська перед війною бачилося в спілці з Австрією.

ред війною бачилося в спілці з Австрією.

Наші організації почали готувати до цього молоде покоління українців. І коли війна таки прийшла, десятки тисяч були готові взяти участь у створенні українського війська. Але Австрія, попри катастрофічний розвиток подій на фронті, боялася, що поважна українська збройна сила може стати дуже незручним фактором у політиці. Австрійська влада дала дозвіл на створення Легіону Українських Січових Стрільців, проте його чисельність обмежила усього двома з половиною тисячами вояків. При цьому робилися спроби нівелювати український дух підрозділу, зокрема, постало питання присяги: Січові Стрільці хотіли присягати Україні, тоді як влада вимагала присяги кайзеру.

Та, попри всі перешкоди, було створено перший в сучасній історії український військовий підрозділ, з національною ідеологією та термінологією, вихідці з якого відіграли важливу роль у подальшій боротьбі за незалежність.

На іншому боці фронту до повалення царя нічого подібного статися не могло. Але вже в березні 1917-го року національний рух серед вояків-українців став масовим. Причому одразу набрав державницького забарвлення.

Вже на початку  березня в Києві відбулося військове віче, що прийняло резолюцію про організацію українського полку. Невдовзі Українська військова рада видала Універсал про створення полку імені Богдана Хмельницького.

Російська влада чинила спротив формуванню полку, але незабаром його все-таки було створено «революційним порядком». Проте військовим цього було мало. Вони вимагали утворення українських частин з усіх вояків-українців, введення української мови діловодства і т .д.

Таке відбувалось не тільки в Києві. Зі спогадів вже згаданого Михайла Михайлика:

Оголошений у Київі перший Український Військовий З’їзд на 4 травня не міг уже позстати без відгуку з Севастополя, від фльоти і армії.

Наказ делегатам на з’їзд: найширша автономія України зі всіма ціхами незалежної держави, урядом, військом, фльотою. Українізація армії і фльоти зокрема має негайно і пляново переводитися, тобто поповнення надалі має йти лише з України. Шляхом виміни українські фахові сили переводиться з чужинних територій на Україну, Москалів переспроваджується до Московщини. Цій виміні обов’язково підлягають і фльоти Балтийська і Чорноморська щодо матросів і командного складу. Організація військових піхотинних, арматних, інженірних і морських шкіл і т. д. і т. д.

На зборах делегатів, які укладали наказ, опріч самих матросів і козаків жадних інших, сторонніх людей не було.

(Про українізацію Чорноморського флоту дивіться у моєму фільмі «Тризуб Нептуна».)

Вже незабаром українських частин, як створених «з дозволу» начальства, так і утворених революційним шляхом, ставало все більше.

(Про одну з таких частин — полк імені Костя Гордієнка — дивіться в моєму фільмі «Українська революція».)

Ближче до кінця 1917-го року в Києві зібралися полонені у ході світової війни вояки Легіону Українських Січових Стрільців (а також Євген Коновалець, який в УСС не служив, але був ідейно близький до них). Перебуваючи в полоні, вони не втрачали часу: розробляли статути для майбутнього українського війська. Тепер же отримали змогу створити нову українську військову частину, що носила назву Галицько-буковинського куреня Січових Стрільців.

І наостанок – ще один цікавий момент щодо української військової термінології.

Навесні 1917-го року в Києві постало цікаве питання: якщо завтра буде створено українське військо, то якою термінологією, якими статутами воно буде користатися?

Отже, була зложена комісія, котра складалася з фахових військових-знавців української військової традиції і мала виробити національну термінологію та розробити статути.

Результатами цієї роботи користувалися всі українські військові формації тієї доби, її вплив відчувався пізніше в УПА, а також в усіх документах українських офіційних та урядових організацій в екзилі до 1991-го року.

В сучасних Збройних силах на початку 1990-х і далі використовувалась інша термінологія – похідна від радянської і, отже, значно ближча до російської. Лише з початком нинішньої війни з Росією окремі національні військові терміни стали повертатися до лексикону нашого війська.

Серед цікавих прикладів:

УНРПісля 1991 року
Рій – чота – сотня – куріньВідділення – взвод – рота – батальйон
СкорострілКулемет
ЛітунПілот
Старшина (наголос на «и»)Офіцер
КозакСолдат
ЛаднайЗаряджай
СотникКапітан

А про початок війни за незалежність, про оборону Києва від армії Муравйова, про перші бої української авіації читайте у моєму романі «Циндао-Відень-Київ».

Поділіться цим у...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.