Чт. Вер 22nd, 2022

Перша частина

В Україні поширена думка, що гібридна війна з’явилася в 2014-му році як результат втілення на практиці теоретичної доктрини начальника Генштабу ЗС Росії Валерія Герасимова.

Але вперше поняття гібридної війни відчули на собі саме ми, українці, у період 1917-1919-го років. Події того часу настільки збігаються з тим, що відбувалося у 2014-2015 роках, що стає зрозуміло: росіяни, на відміну від нас, добре вчили нашу історію. І робили з неї висновки.

Захоплення українських кораблів у грудні 1917-го року відбувалось за таким самим сценарієм, як і в 2014-му.

Саме в 1918 році на запит українських дипломатів, коли ж росіяни виведуть війська з території нинішніх Донецької та Луганської областей (за підписаною на території сучасної Білорусі в місті Бересті угодою), вперше пролунала відповідь про те, що їх там немає. Адже там тільки «добровольці, які допомагають повсталому проти Київського уряду народові».

Російська делегація у аналогу сучасної «ТКГ» – Україна та Росія за посередництва Німеччини. «Робітничо-селянські» дипломати вдень говорили про мир, а по вечорах готували повалення української влади. Можливо, хтось з них є автором фрази «Їх там нєт». Кінохроніка. Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного

Українські війська у 1918-му році боронили східний кордон від банд, що, прорвавшись на українську територію, роздавали зброю люмпенам та проголошували в наших селах та містах «народну владу».

Але справжня гібридна війна неможлива без зрадників. Зрада сама по собі – вже погано, але значно гірше, коли зраджують люди, наділені владою або ж суспільним авторитетом. Така зрада, з одного боку, демотивує оборонців України, змушує їх сумніватися у правоті власної справи. З іншого – перетворює загарбницьку війну Росії у «внутрішній український конфлікт». А допомога в такому конфлікті для більшості зовнішніх гравців є неприйнятною. Ну, і в такому випадку частина українців воюватиме супроти майбутнього свого власного народу. А пропаганда отримує змогу показати, що між росіянами та українцями насправді чудові стосунки, й ніякої війни чи ворожнечі немає…  У 1917–1921 роках така міжнародна ізоляція України вийшла у Росії «на відмінно». Жодна країна не надала нам реальної військової допомоги без суттєвих політичних чи територіальних поступок.

У 2014-му цей прийом, хоча й не так успішно, але теж спрацював.

Хто ж були ті зрадники, які творили потрібний російській пропаганді інформаційний фон?

Спорт тоді не мав такої суспільної ваги, як зараз, тому обійми українських спортсменів з російськими не дали б необхідного ефекту.

Але «мистецтво поза політикою» чудово працювало вже тоді. Наприклад, 28 листопада 1918 року в Петрограді було встановлено пам’ятник Шевченкові. На відкритті виступав Анатолій Луначарський, тодішній міністр освіти у російському большевицькому уряді. Це вже після першої війни з Україною, окупації Києва армією Муравйова, поразки зі втратою усього захопленого, і в розпал підготовки до війни нової!

Відкриття пам’ятника Тарасу Шевченко в Петрограді

Як подібні речі працювали, видно зі спогадів Дмитра Дорошенка про період першої окупації Києва росіянами на початку 1918 року:

«Я пішов через Сінний базар. Там було повно народу і багато солдатів з рушницями, все молоді безвусі хлопчаки, розмовляють і лаються по-московськи. Ведуть кудись старенького, сивого, обшидованого генерала, підштовхуючи в плечі. Якийсь немолодий, з рябим обличчям матрос почав розпитувати мене, як пройти на котрусь вулицю і побачивши у вікні земської книгарні портрет Шевченка, радісно гукнув: „батько Тарас!“»

Син Михайла Коцюбинського Юрко був єдиною відомою широкому загалу фігурою в першому російському окупаційному уряді України. Останній називався Народним Секретаріатом Української Народної Республіки Рад. При цьому цікаво, що, попри війну проти Української Народної Республіки, пропаганда робила вигляд, нібито в Україні просто помінявся уряд. Ось радянська газета того часу:

«Українські» медіа.
Кінохроніка. Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного.

Проте найнебезпечніші зрадники були… членами Центральної Ради.

Насправді це не дивно, а скорше закономірно. Ще на початку ХХ сторіччя український революційний рух постав перед дилемою. Що важливіше: соціальне визволення чи національне?

Більшість погодилась із думкою, що в майбутньому суспільстві, вільному від експлуатації і побудованому на демократичних засадах, не буде місця національним утискам. А перемогти у боротьбі за краще майбутнє легше разом з однодумцями з Росії… Так український революційний рух розколовся, і більша його частина стала членами російських революційних партій. Ті, хто попереджав, що російська «демократія» (тоді до неї відносили як по-справжньому демократичні партії, так і большевиків та есерів, котрі прагнули диктатури) така ж ворожа Україні, як і російський царизм, залишились у меншості.

Звісно, що при створенні Центральної Ради, яка стала можливою через перемогу революції в Росії, співвідношення залишилось таким самим. Отже, домінуючою ідеєю в Києві була автономія у майбутній демократичній Російській федерації. Такий підхід цілком влаштовував як українських членів російських партій, так і представників російського політикуму. Важливо було, щоб Україна нікуди не ділася, поки режим у Петрограді слабкий – а там розмова уже буде іншою. Коли ж у столиці колишньої імперії запанував новий большевицький уряд, котрий робив ставку на силу та натиск, конкуренція за владу в українських губерніях вела його до зіткнення з Центральною Радою.

І саме тут частина українського політикуму (яка відставала від загального процесу національно-державного творення), що не хотіла відриватися від «революційної демократії» і сподівалася побудувати нове суспільство тільки разом з Петроградом, почала готувати заколот. Результатом якого мала стати окупація України большевиками.

Попри розповсюджений стереотип про млявіть української влади того періоду, вона діяла рішуче. Комендантом Києва було призначено голову Вільного козацтва інженера Ковенка, який швидко розпочав арешти заколотників. В тому числі і членів Центральної Ради.

В центрі голова Вільного козацтва Києва інженер Ковенко.
Кінохроніка. Центральний державний кінофотофоноархів України імені Г. С. Пшеничного.

В цей час розпочалося антидержавне «повстання», одним з форпостів якого став завод «Арсенал». Той уже стояв під червоними прапорами, готуючи озброєні загони, а захисники української влади губилися… чи то дійсно заколот проти України, чи результат слабкості української влади?

Якби ці коливання тривали на кілька днів довше, можливо, то були б останні дні Української народної Республіки. Так зрадники поставили під загрозу існування нової країни ще до прийняття Четвертого універсалу.

Докладніше про бої в Києві в ці дні можна прочитати в пригодницько-історичному романі «Циндао-Відень-Київ».

Інші дописи по темі роману:

Тріб’ют хорватському народові

В пошуках загубленого авіапарку

Шевченко, календар, обітниця
Українці, море … і «Кайзерін Елізабет»
Далекосхідний Гібралтар кайзера

Поділіться цим у...
Один коментар до “Гібридна війна, зрада та законодавці. (Частина друга)”

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.