Ср. Бер 20th, 2024

Рік 1939-й, приєднання Західної України до УРСР – здійснення давньої мрії «двох Україн» про злуку… і несподівано гостре зіткнення двох її культурних традицій-орієнтацій, «європейської» західноукраїнської і «підросійської» наддніпрянської…

Відобразити цю знаменну подію (об’єднання) в «дзеркалі епохи» мав головний кіноспівець країни, Олександр Довженко.


 У вересні-жовтні 1939 року він працює в Західній Україні як керівник кіногрупи і політпрацівник. Разом зі своєю дружиною Юлією Солнцевою він поставив художньодокументальний фільм «Визволення українських і білоруських земель від гніту польських панів і возз’єднання народів-братів в єдину сім’ю», поєднавши хронікальні матеріали із публіцистичним дикторським текстом. І він же з дружиною дає іншу, тіньову картину – в так само «тіньових» текстах, що не скоро стануть доступними загалу. Цікаво зіставити ці два тексти – літературний і кінематографічний. Не можна сказати, що вони вступають у повне протиріччя – але, безперечно, значно доповнюють одне одного. Як, власне, і «два Довженка»: співець соціалізму – і людина з європейською мистецькою освітою[1], визнаний світом режисер, що сам про себе говорив: «Я належу людству»… 

«Визволення…» в кадрі

Вже назва фільму задавала ракурс, в якому мали сприймати історію з виведенням Галичини з-під влади Польщі. Образ останньої в радянському кіно пройшов значну еволюцію – від безперечного ворога і потенційного агресора в 1920-ті до друга і союзника в повоєнний час. Межа 1930-1940-х, що пройшла під знаком «збирання» в УРСР українських земель, визначила і погляд на ті країни, які цими землями володіли. Відповідно, акцент у кіно (і не лише) робили на проблемі відносин колонії й метрополії, звісно, з «марксистських» позицій. І в художньому «Вітер зі Сходу» Абрама Роома, і в художньо-документальному «Визволенні» Олександра Довженка (обидва 1940 р.) Польща – країна-«капіталіст»[2], визискувач, Західна Україна – «пролетарсько-селянський» край, простір для експлуатації, Радянський Союз – визволитель.

Зупинимося на тому, як через призму Західної України подано у фільмі Польщу. Починається фільм образами кордону, межі: Збруч, лінія Мажино, розмежоване на маленькі наділи поле[3]. «Колонія польського імперіалізму, покроєна на вузенькі смужки безправна, неграмотна, обірвана польська рабиня» – ось чим, як говорять титри, була Західна Україна. 88% землі – у польських поміщиків… Ключовим образом тут стає в’язниця (у фільмі подано статистику: 189 тюрем для Західної України, Польща – перше місце в Європі за кількістю в’язниць). Закадровий голос іронічно «обмовляється», назвавши тюрму «заводом Речі Посполитої Польської». І тут же – справжній завод, убога мануфактура, що різко контрастує з новенькою просторою будівлею в’язниці[4]. Далі – коротка розповідь про повстання та політику пацифікації. Інформація про культурну політику: заборона української освіти, боротьба з українською мовою…

Потім – радянська версія анексії: польський уряд втягнув країну у війну, «і за десять днів штучної польської держави не стало». Кадри спустошеної війною з Німеччиною української землі змінюються радісним повідомленням про те, що радянський уряд вважає за обов’язок подати руку допомоги. Показаний переможний хід радянської армії, радісне населення, яке вітає своїх братів з-за кордону…

 Останні кадри, що стосуються польської влади в Україні – розбита техніка і полонені. Пізніше ще ця тема ще зринатиме, але в дусі показу «скалок минулого»: пам’ятник Яну Собеському; стара потворна аристократка, яку вивозять з реквізованого палацу; духовенство і заможно вбрані люди, що ніби тікають на прохання депутата «вийти з нашої землі». Далі йдеться вже про інтеграцію Західної України в СРСР, влиття її населення (представників усіх етносів, зокрема поляків) в «сім’ю радянських народів».

Те, що лишилось поза кадром

Отже, фільм покликаний був якомога виразніше показати темний бік польського минулого Західної України. Утім, прихід радянської влади несподівано оприявнив світлі його сторони – передусім зв’язок з європейською культурою, що особливо . Віддзеркалили цей момент ті ж кінематографісти, що відзначали різкий контраст між «ними» і «нами». Зі спогадів Юлії Солнцевої: «М. С. Хрущов запропонував нам, тобто Олександрові Петровичеві разом із групою виїхати автобусами у Львів і познімати там. Це було цікаво для історії – возз’єднання України. Нам було запропоновано одягти військові костюми, що ми й зробили […] Поїздка ця була цікавою, для нас несподіваною…»[5]. Показовий момент – військові костюми. Експансія військова й культурна – фактично, складові одного процесу. А несподіванок дійсно було багато. Зокрема, випадок, що чітко продемонстрував цивілізаційну прірву. У Львові були крамниці «з дуже гарними для нас небаченими речами»; дружини радянських військових придбали нічні сорочки, прийнявши за сукні, і вдягли їх… Місцеві, «юрба варшав’ян і львів’ян[6]», реготали. Можна уявити, як почувалися Довженко і Солнцева, представники радянської еліти… Старання пропаганди, навіть ореол визволителів так зводилися нанівець. Утім, і без того далеко не всі приймали нову владу. Солнцева згадувала, як холодно їхню групу, вдягнуту у військові однострої, зустріли в ресторані, як того ж дня стріляли у вікно готелю «Жорж», де вони оселились. Боляче сприймала режисерка відсутність культури «у наших товаришів»; навіть бруд у столові і ресторани Львова «… вочевидь, привезли ми»[7].   

З ще більшою гіркотою бачив це Довженко. В одному з донесень НКВС передано його слова про наслідки більшовицької політики: «У Західній Україні нас зустріли торік чудово, а тепер ми довели до того, що там шириться повстанський рух. Гуцулів виселяли із прикордонних районів, робили тисячі ляпсусів. Тепер те ж саме повторюють і в Буковині. Хапають не перебираючи людей – правих і винуватих […] Ми туди несемо нашу брутальність, неделікатність, некультурність. Відчуття таке, що ми не більше організована культура, а більше низька… Вони здивовано бачать, як при нас усе руйнується, як жадібно розхапують речі тощо». Розчарований режисер говорив про те, що «99% поляків – це вороги, 50% євреїв – теж вороги», що радянізація для українців – це національне визволення від поляків, соціалізм же їх мало цікавить. І це – широкі маси, а є ж ще «петлюрівсько-фашистський компонент, налаштований контрреволюційно»[8]

Не дивно, що зрештою Довженко втратив інтерес до картини. Завершила її Юлія Солнцева. Режисер же взявся за роботу над омріяним «Тарасом Бульбою», іншою сторінкою непростих польсько-українських відносин. Цьому проекту з’явитись на світ не судилось взагалі…  



[1]У 1922-23 роках Довженко, що працював до того дипломатичним працівником у Берліні, навчався в професора Віллі Еккеля.

[2]Це підкреслюється тим, що вороже сприймається польський уряд, аристократія, духовенство – але не поляки як етнос.

[3] Юрій Кобилецький, літератор, згадував про враження, яке справили на Довженка західноукраїнські строкаті розмежовані поля: «Ви гляньте, це ж латані-перелатані злидні селянські лізуть у вічі» (Кобилецький Юрій. Художник-трибун // Полум’яне життя. Спогади про Олександра Довженка. – К.: Дніпро, 1973. – С. 292.)

[4] А радянський глядач, вочевидь, мав для себе порівняти їх з потужними радянськими підприємствами

[5] Цит. за: Безручко О. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. – К.: Сучасний письменник, 2008. – С. 127.

[6] У Львів від німецької окупації втекло досить багато поляків.

[7] Довженко без гриму: Листи, спогади, архівні знахідки / упоряд. В. Агеєва, С. Тримбач. – К.: Комора, 2014. – С. 301-302

[8] Безручко О. Олександр Довженко: розсекречені документи спецслужб. – К.: Сучасний письменник, 2008. – С. 127-130.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *