Чт. Вер 22nd, 2022

Андрій ЛУБЕНЕЦЬ,
кандидат історичних наук, капітан 1 рангу,
начальник кафедри українознавства і всесвітньої культури Севастопольського військово-морського інституту ім. П.С.Нахімова

Журнал “Воєнна історія” #4 (40) за 2008 рік

12 квітня 2007 року за №297 Президентом України Віктором Ющенком був підписаний Указ «Про заходи з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917–1921 років та вшанування пам’яті її учасників», у якому, зокрема, вимагається розглянути в установленому порядку питання щодо присвоєння окремим навчальним закладам, установам, військовим частинам імен видатних діячів Української революції 1917–1921 років, їх найменування на честь визначних подій революційної доби 1.
1 жовтня 2008 року виповнюється 90 років створенню Української гардемаринської школи, яку цілком обґрунтовано можна вважати попередницею Севастопольського військово-морського інституту. Цей навчальний заклад був створений у буремному 1918 році з тією ж метою, що й Севастопольський військово-морський інститут ім. П.С.Нахімова – він готував українських флотських офіцерів.
Аналіз архівних джерел, спогадів учасників розбудови національного військового флоту в 1917–1921 рр.2 наводить на однозначну думку, що сучасний Севастопольський військово-морський інститут
ім. П.С.Нахімова є спадкоємцем і гідним продовжувачем тодішньої системи національної військово-морської освіти, яка готувала офіцерів для національного флоту. Саме в цьому полягає історичний зв’язок Української гардемаринської школи 1918 року і Севастопольського військово-морського інституту ім. П.С.Нахімова 2008 року.
З ухваленням 11 січня 1918 року Центральною Радою ІV-го Універсалу, де проголошувалася повна самостійність Української Народної Республіки, питання її збройного захисту в умовах тодішньої
більшовицької агресії, що насувалась, постало у всій своїй гостроті. У тодішніх будівничих національного війська та флоту виникло чимало проблем, які вимагали негайного вирішення.
Чи не найважливішим завданням було забезпечити українські збройні сили, і, зокрема, Український Військовий Флот командним складом. Після кількох кровавих хвиль «червоного» терору, що прокотилися після Жовтневого перевороту по кораблях і берегових частинах колишнього Чорноморського флоту, періодичних анархо-більшовицьких «зачисток» у місті Севастополі, офіцерський склад ЧФ майже втратив надію не лише на встановлення статутного порядку і дисципліни у підрозділах та частинах, а й хоча б на забезпечення особистої безпеки. Невелика кількість офіцерів, особливо середньої і старшої ланки, які залишилися на ЧФ, в основній своїй масі були здеморалізовані і пригнічені таким розвитком подій.
Враховуючи це, керівництво українського морського відомства з поновленням своєї діяльності навесні 1918 р. вдається до прийому на службу Українській державі офіцерів колишнього Російського імператорського флоту3. А після падіння уряду Центральної Ради цю роботу продовжив, вже достатньо системно, гетьманський уряд.
Командування Українського Державного Флоту, крім залучення на службу офіцерів «старого» флоту, вживає енергійних заходів з підготовки вже нового покоління офіцерів – українських морських старшин4. Це відбувалось шляхом створення відповідних навчальних закладів, продуманої системи вітчизняної військової освіти. «За Гетьманату, – зазначав генерал-лейтенант М.І.Нещадим5, – управління системою підготовки військових фахівців здійснювали Військова Офіція Української Держави і підпорядкована їй Головна шкільна управа. Вони розробляли систему військових навчальних закладів, затверджували умови прийому до кадетських корпусів та старшинських шкіл, визначали перелік спеціальностей, штати військових навчальних закладів та їх фінансування» [1, 28].
В добу Гетьманату морське відомство організаційно входило до Військового міністерства, проте проблему організації підготовки командного складу для флоту воно повинно було вирішувати автономно, шляхом створення власних навчальних закладів. «Діяльність військових відомств зі створення системи підготовки військових фахівців у зазначений період свідчить, що цьому питанню постійно приділяли велику увагу. Розглядаючи його як першочергове завдання держави у справі створення власних ЗС» [1, 29].
З метою забезпечення українського війська офіцерським складом, згідно з Наказом Військового міністра Української Держави від 17 червня 1918 р., починає свою діяльність «Комісія по утворенню військових шкіл та академій». Вищезазначена комісія замість двох запланованих, працювала чотири місяці, але сфера її діяльності не торкнулася створення навчального закладу для підготовки флотських офіцерів. Цю роботу Морському міністерству довелося проводити самотужки6.
За задумом, головним навчальним зак-ладом для підготовки офіцерів Українського Державного Флоту повинна була стати Гардемаринська школа (м.Миколаїв)7. Підготовчою ланкою для Гардемаринської школи мав бути Морський кадетський кор-пус (м. Севастополь). У свою чергу обидва заклади об’єднувалися у Морський корпус. Начальником цього об’єднаного навчального закладу планувалось призначити контр-адмірала С.І. Фролова – колишнього начальника Окремих гардемаринських класів у Петербурзі [2, 76].
Основним контингентом для майбутнього набору гардемаринів, на який розраховували організатори вперше створюваного українського військово-морського навчального закладу (далі – ВМНЗ), повинні були стати колишні петроградські гардемарини і кадети – уродженці України, які поверталися на батьківщину наприкінці 1917 – початку 1918 рр. Крім того, розрахунок йшов також на прийом до Школи осіб з числа цивільної молоді – громадян України, які мали середню освіту і бажання пов’язати свою долю з морем, зі службою в українському флоті.
Головною ланкою, на яку саме покладалась організація Школи, був Гардемаринський відділ Головного морського штабу [4, арк.13]. Його очолював старший лейтенант Афанасьєв В.Ю., який у свій час був командиром роти юнкерів флоту в одному з петербурзьких військово-морських навчальних закладів8.
Місцем дислокації Гардемаринської школи було обрано місто Миколаїв, який, за влучним висловленням одного з делегатів Першого Всечорноморського з’їзду, вважався «матір’ю» Чорноморського флоту [5, 358]. Це добре відоме місто вже на той час мало поважну військово-морську історичну спадщину: у ХІХ сторіччі тут знаходився штаб Головного командира Чорноморського флоту. У Миколаєві тривалий час успішно функціонувало кілька військово-морських навчальних закладів, випускники яких добре зарекомендували себе своєю службою на флоті, багато хто з них став героєм Кримської війни 1853–1856 рр., відзначився при обороні Севастополя9. Це було місто кораблів, найпотужніший в Україні кораблебудівний центр: на стапелях заводів Миколаєва – цієї «колиски Чорноморського флоту» – будувалися найсучасніші військові кораблі, якісно виконувалися найскладніші судноремонтні роботи [6, 327].
На вибір м. Миколаєва місцем дислокації першої кузні українських флотських офіцерів вплинуло головним чином те, що на час початку формування цього навчального закладу статус Криму та Севастополя ще був невизначений. У великій мірі це було наслідком стратегічної помилки Центральної Ради, її неспроможності вести активну і послідовну зовнішню та військову політику, що, у свою чергу, і призвело УЦР до політичної катастрофи у квітні 1918 року [7, 249]. Провідники Центральної Ради, перебуваючи у полоні соціалістичних гасел, вчасно не змогли осягнути безперспективність побудови стратегії оборони України без Криму, без Севастополя, без національного військового флоту [8, 253].
На думку організаторів Гардемаринської школи, її розташування на той час у «спірному» Севастополі мало б негативний вплив на організацію навчально-виховного процесу, серйозно ускладнювало б процес її становлення. У той же час наміри відкриття у Севастополі українського військово-морського навчального закладу були досить серйозними. Йдеться про вищезгаданий Морський кадетський корпус, на території якого лише треба було закінчити будівельні роботи. Але німецьке військове командування в Криму, хоча і мало статус союзного Україні, вважало це питання на той час «надто складним… не знаючи точки зору Великоросійського уряду», з яким вже на той час німцями був підписаний мирний договір [10, арк.50]. Тому цілком зрозуміло, що на той час питання підготовки офіцерського складу у Севастополі гетьманським урядом вважалось недоцільним.
Після прийняття остаточного рішення щодо відкриття Гардемаринської школи у м. Миколаєві, там було визначено будівлю, яка повинна була відповідати певним вимогам. Врешті-решт була обрана будівля колишньої Фельдшерської школи, на переобладнання та ремонт якої було виділено 40 тисяч карбованців [3, арк.17]. Морським Міністерством, за поданням безпосередніх організаторів Гардемаринської школи, було вирішено у найкоротший термін здійснити набір гардемаринів, причому на всі три курси одночасно. На 3-й та 2-й курси планувалось набирати колишніх
гардемаринів і кадетів Петроградського морського училища та Окремих гардемаринських класів, які не закінчили своє навчання через насильницьку ліквідацію більшовиками цих закладів у березні 1918 р. [3, арк.13].
Визначальною умовою прийому до Гардемаринської школи була наявність українського громадянства, закінченої середньої освіти, а також вікові межі – 17-21 рік. Загальна кількість гардемаринів повинна була складати до 200 осіб [3, арк.17]. В архівах збереглися навіть відповідні розрахунки цієї чисельності. За основу бралося те, що щорічний випуск офіцерів для тодішнього Українського Державного Флоту повинен був складати близько 60 осіб. При цьому брався до уваги досвід Петроградського гардемаринського училища, з якого щорічно відраховувалося через неуспішність і порушення військової дисципліни від 15 до 20 відсотків гардемаринів. Таким чином, на молодшому курсі новостворюваної Гардемаринської школи повинно було навчатися не менше ніж 72 особи, на середньому – 66, та на старшому, відповідно, – 62 гардемарина.
За рішенням організаторів школи, до здійснення навчально-виховного процесу необхідно було залучати «найбільш досвідчених та кращих офіцерів флоту, які мають глибокі технічні знання та високі командні якості». Командний та викладацький склад школи повинен був виховувати майбутніх українських офіцерів «у дусі великодержавності», прищеплювати гардемаринам не тільки любов до моря і бажання присвятити себе морській службі, але також озброювати їх «твердими науковими пізнаннями технічних елементів військового корабля», навичками вмілого використання тактико-технічних можливостей озброєння тощо.
Щоб залучити до служби у Гардемаринській школі найкращих військово-морських фахівців, пропонувалося створити для них такі матеріальні умови, які «спонукали би їх до тимчасового виходу зі складу суднових (корабельних – Л.А.) офіцерів діючого флоту» [3, арк.13].
У проект штату Гардемаринської школи закладалася певна концепція: через те, що кожен курс гардемаринів повинен був у залежності від рівня своєї фахової підготовки проходити практику на тому чи іншому кораблі, то для забезпечення належного управління та контролю цей курс виокремлювався в особливу роту. Командир цієї роти (або сотенний командир) гардемаринів мав військове звання за
штатною категорією «капітан 2 рангу» та грошове забезпечення командира есмінця [3, арк.12]. Далі йшли «відділенні начальники», які ділилися на дві категорії – старших та молодших. У кожну сотню (роту) призначався один старший відділенний начальник та три молодших, причому штатна категорія старшого відділенного начальника була «старший лейтенант», а молодших – «лейтенант». Старший відділенний начальник під час морської практики виконував обов’язки «начальника всієї вахти».
Проблема залучення кваліфікованого викладацького складу вирішувалась наступним чином. У Гардемаринській школі передбачалось мати дві категорії викладачів: перша – «штатні», кількістю 13 військовослужбовців, які забезпечували б проведення 2/3 навчальних занять і друга – так звані «зі сторони», тобто «позаштатні» викладачі, яким доручалось би проводити решту занять. Згідно штатному розкладу, військові або «штатні» викладачі могли мати будь-яке військове звання від молодшого офіцера – до контр-адмірала чи генерал-майора включно, але грошове утримання кожен мав по 6000 тисяч карбованців на рік.
Викладацький склад організаційно входив до навчальної частини, яку очолював «інспектор кляс (класів – Л.А.)» з військовим званням за штатною категорією – «капітан 1 рангу», м.б. «контр-адмірал» з посадовим окладом, який дорівнював окладу «командира дредноуту» [3, арк.12]. Інспектор класів мав помічника – за штатною категорією «капітан 2 рангу», м.б. «капітан 1 рангу» і посадовим окладом «командира крейсера 2 рангу». До штату навчальної частини належав також «книгозбірник» (бібліотекар – А.Л.) з посадовим окладом у 6000 карбованців на рік. Крім навчальної частини, штати Гардемаринської школи передбачали наявність таких підрозділів, як церковна, господарча, санітарна частини тощо.
Основними предметами, які планувалось викладати у Гардемаринській школі, були: «мінна справа», «артилерія», «електротехніка», «радіотелеграф», «девіація», «астрономія», «хімія» тощо. Відповідно, по штату передбачалося мати такі «завідування», як «мінний клас, учбово-артилерійську батарею, штурманський і девіаційний класи, електротехнічний кабінет, хімічну лабораторію, механічну майстерню, клас машин, учбову радіостанцію», зброю тощо.
Гардемаринам, крім вищезазначених предметів, планувалось викладати блок гуманітарних дисциплін, у тому числі релігієзнавство, історію, філософію, без яких проблеми вищезазначеного «виховання в дусі великодержавності» та «введення добрих традицій в школі, на підставі власної воєнно-морської історії» – за твердженням колишнього начальника оргвідділу Морського Генерального штабу С.Шрамченка, вирішити було неможливо[2, 80].
Особливо велике значення у справі підготовки майбутніх старшин українського флоту надавалося фізичній підготовці, у тому числі гімнастиці й навіть фехтуванню [3, арк.12].
Досить цікавим, на наш погляд, є той факт, що у системі підготовки гардемаринів багато уваги приділялося практичному навчанню, прищепленню любові до моря, до свого корабля, до військово-морських традицій. З цією метою планувалась організація та проведення навчальних плавань, стажувань на кораблях українського флоту, в числі яких був канонерський човен «Кубанець», що базувався на Одесу. На цей корабель Гардемаринський відділ Навчальної частини Головного морського штабу надсилав після реєстрації прибуваючих петроградських гардемаринів та кадетів для проведення з ними необхідних організаційних заходів та організованої відправки до м. Миколаєва, де на них чекала їхня нова Alma-mater – українська Гардемаринська школа.
Але, на жаль, цим планам не судилося здійснитися: штат Гардемаринської школи згідно проекту Закону Ради Міністрів Української Держави вводився у чинність лише з 1 жовтня 1918 р. [3, арк.11], тобто у той самий час, коли українська есеро-есдеківська опозиція активно концентрувала свої зусилля на поваленні Гетьманату П.Скоропадського10. До того ж, німецьке командування невиправдано довго зволікало з передачею кораблів Українській Державі, тому до 1 жовтня, як це планувалося, «Закон про вставку Гардемаринської школи, затвердження її штата і про відпуск Морському Міністерству грошових коштів…» Радою Міністрів ухвалений не був. Коли інтерновані кораблі колишнього Чорноморського флоту були все ж таки передані українській стороні, гетьманська Українська Держава з вищезгаданих причин вступала вже у завершальну стадію свого існування.
З приходом до влади Директорії і катастрофічно швидкою втратою нею контролю майже над всім українським морським узбережжям, багато флотських фахівців, насамперед середньої і вищої ланки, «відійшло від справ». Це вкрай негативно позначилося як на можливості тодішнього відтворення українського флоту взагалі, так, природно, і на збереженні якісного військово-морського апарату, організації військово-морської освіти, провідною установою якої повинна була стати Гардемаринська школа.
Дуже показовим у цьому зв’язку є витяг з доповіді начальника Головної Військово-морської управи Військового міністерства УНР капітана 1 рангу М.Злобіна від 9 лютого 1921 р., де він зазначає: «…Усі бувші фахівці за час Гетьмана, яких було біля 400 морських старшин (офіцерів – Л.А.) з великим досвідом і стажем, були звільнені… З цих фахівців не залишилося нікого, лише елемент, який …для творчої праці зовсім не здатний» [11, арк.14].
Незважаючи на відчайдушні зусилля Гетьмана П.Скоропадського за будь-яку ціну порозумітися з Антантою11, політична ситуація все-таки вийшла з-під його контролю: війська антигетьманської опозиції зорганізувалися і розпочали свій марш з Білої Церкви.
Приблизно у той самий час, коли антигетьманські сили з помпою входили до Києва, кораблі Антанти висаджували на українське узбережжя добре озброєні десанти, її війська захоплювали як місця базування українських кораблів, так і самі кораблі. А на півночі до вирішального кидка готувалася Червона армія… Зовсім небагато часу залишалося до початку чергового розшматування багатостраждальних українських земель між більшовицькою Росією, новоявленою незалежною Польщею та іншими загарбниками. Україна як держава на довгі десятиріччя позбувалася виходу до Чорного моря, позбувалася права мати на ньому національний військовий флот.
Брак часу, зовнішні та внутрішні фактори завадили Гетьману П.Скоропадському та його уряду відтворити дієздатні й віддані Українській Державі Збройні сили, найважливішою складовою яких повинен був стати Український Державний Флот. Але розпочата ним справа не була марною, вона створила історичний прецедент, який значно полегшив процес відтворення Військово-Морських сил України зі здобуттям нею незалежності у 1991 році. Неоцінений внесок у закладання основ майбутнього українського флоту, який відродився у квітні 1992 року, здійснили офіцери та адмірали Українського Державного Флоту у далекому 1918 році12. Честь та слава, низький уклін їм від їхніх онуків – українських військових моряків сучасної незалежної України, всього українського народу.
Зважаючи на Указ Президента України №297 від 12 квітня 2007 року «Про заходи з відзначення 90-річчя подій Української революції 1917–1921 років та вшанування пам’яті її учасників», з метою збереження 90-річної пам’яті про звитяжне створення українським офіцерством у буремні роки Української революції першого національного військово-морського навчального закладу – Гардемаринської школи, увічнення пам’яті морських офіцерів – колишніх українських гардемаринів, які полягли в боях за незалежність Батьківщини13, з метою відродження та збереження славних традицій нашого флоту, міцного опертя їх на національне українське коріння, пропонується створити ініціативну групу з шанувальників історії, яка розпочне клопотання про присвоєння сучасному українському вищому військово-морському навчальному закладу назви, що має національне історичне підґрунтя, а саме: «Чорноморський військовий ордена Червоної Зірки інститут ім. адмірала Нахімова «Українська гардемаринська школа»14.
Таким чином, ставши офіційним спадкоємцем Української гардемаринської школи – навчального закладу, який вперше розпочав підготовку морських офіцерів з числа українських громадян для національного флоту ще у далекому 1918 році – Севастопольський військово-морський інститут відчутно «подорослішає», його історія збагатиться героїкою відроджених традицій боротьби військових моряків за українську державність.
У подальшому, виходячи з вищезазначеного, є підстава з метою зміцнення військової дисципліни, впровадження духу змагальності і здорового конкурування створити урочистий ритуал прийому в «Почесні гардемарини» кращих курсантів-старшокурсників ЧВІ «УГШ» і, як виняток, студентів нашого ВНЗ. Крім зазначеної категорії курсантів, звання «Почесний гардемарин» ЧВІ «УГШ» можна надавати за клопотанням Офіцерських Зборів інституту офіцерам і адміралам, які мають особливі заслуги перед державою та перед нашим інститутом. Новоприйнятих у «Почесні гардемарини» нагороджувати спеціальними грамотами-свідоцтвами, а їхні прізвища викарбовувати на мармурових дошках, які розмістити у фойє учбового корпусу №1. Це безумовно буде сприятиме зміцненню у майбутніх флотських офіцерів почуттів патріотизму, національної гідності та самовідданої любові до своєї Батьківщини, її героїчного минулого, підняттю престижності навчання в єдиному українському військово-морському навчальному закладі.

ДЖЕРЕЛА

1. Нещадим М.І. Військова освіта України: історія, теорія, методологія, практика: Монографія. – К., 2003. – 852 с.
2. Шрамченко С. Українські Воєнно-Морські Школи (1918-1920 рр.) // Табор. – 1935. – Ч.15. – С. 76-80.
3. Центральний Державний архів вищих органів влади та управління України (ЦДАВОВУ). Ф. 2203, оп.1, спр.1-а.
4. ЦДАВОВУ. Ф. 2203, оп. 1, спр. 3-б
5. Сергійчук В. Українська соборність. Відродження українства в 1917–1920 роках. – К.: ТзОВ «Українська Видавнича Спілка», 1999. – 412 с.
6. Новіков-Прибой А.С. Цусима. – Одеса: Маяк, 1989. – 839 с.
7. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності: Курс лекцій. – К.: Либідь, 1999. – 480 с.
8. Шрамченко С. Українська воєнно-морська політика в Криму 1917–1918 рр. – К.: Альманах «Хроніка», 2000. – 384 с.
9. Крип’якевич І., Гнатевич Б., Стефанів З. та ін. Історія українського війська / Упорядник Б.З.Якимович. – Львів: Світ, 1992. – 702 с.
10. ЦДАВОВУ. Ф. 2203, оп. 1, спр. 8.
11. ЦДАВОВУ. Ф. 1078, оп. 2, спр. 127.
12. Лубенець А.В. Творення українського військового флоту в добу Центральної Ради (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Автореф. дис… канд. істор. наук. – К., 2002. – 18 с.

Поділіться цим у...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.